Листопад. Сумно на душі... Опале листя тугу вносить у моє серце.
Воно любові більш не просить І смуток тяжчим ще стає... І важко в очі подивитись, І слово підібрати годі. Мовчання довше вже щемить, Щораз повторюючись знову...
Прощально листя шелестить І вітер міцно обіймає мене за душу. І смуток другом враз стає. Не тішить спогад – сном здається. Той час коли сміялось сонце І хмарки весело гойдались...
Листопад. Листя опадає І снігу білого чекає. Немов той сніг зігріти може. Опале листя - листя смутку...
Холодний дощ б’є у ромашкові
долоні, заглядає у сині зіниці диких дрібненьких квіточок: ви ще не впали? І
вони відповідають завзято: ще не впали під твоїм холодним струмом. Не впали.
Вони дивляться на світ зволоженими очима. Не шукають сонця. Їм краще так:
такого вологого і прохолодного, вони його чекали натомість жовтим, аж
гарячо-коричневим спекотним дням. Він зриває їх ніжні пелюстки, торкає недбалим
нестримним рухом їх голівки: нате вам. Вони позіхають під його дотиками. Ні,
вони не говорять "ні", позіхають журно. Через непорозуміння. Мабуть,
через непорозуміння. І дивляться в траву, знайому і байдужу до них. І вона йому
вдячна. А він, мінливий і бездумний, вже десь по інших стежках, серед інших
квітів.