СПАЛАХУЄ МЕЛОДІЯ В МЕНІ
* * *
… ти душу дав мені, як гострий ніж
дає вербовій тихій гілці голос.
Леся УКРАЇНКА, "Лісова пісня».
Не мучся, Лукашу. Загублена Доля твоя
Гірчить між деревами, та не сміється у вічі.
Опала облуда з душі, як мозільна шлея,
А вільній душі вже не важко рушати
у вічність.
Ой, як же нестерпно на грудях горить
полотно,
Сорочкою зване.
Ти б, може, Лукашу, заплакав...
Ти б, може, омив свої очі сльози полином,
Щоб легше від тебе віддалився той
вовкулака...
Мовчу! Не нагадую.
Муку твою поміж брів
Осяяло щось мимолітне, як вогник, легеньке. ...
Відрікся любові, зневажив.
А як помудрів,
Від тої любові лишилася попелу жменька.
Ти тяжко страждаєш. Тулися тепер до верби,
Але ж і вона, скуштувавши неволі та скрути,
Не знала б і щастя, проживши на світі,
якби
Колись не навчив ти ту гілку сопілкою бути.
* * *
Я думала, що гілкою була.
Мені і дереву співали птиці,
І небо посилало звіддаля
То хвилі голубі, то блискавиці.
Пересипався сонячний пісок
Крізь пальці часу і крізь наші пальці.
Від дерева я — ні на волосок.
Услід за ним — в щасливці і страждальці.
І не могла відмовитися я
Від його сили, від його опіки,
Бо хтось мені казав, що кров моя
Годилась людям за найкращі ліки...
Не жалко й крові! Ось вона, беріть!
Я в дерева зелена і весела!
Та раптом хтось гукнув до верховіть,
Що я — не гілка...
Я лише... омела.
* * *
Це — місяць, мов начищена труба.
Це — тиха, нестривожена верба.
Це — стежка, що додому поспіша,
А це ось — я,
а це — моя душа.
Удвох тією стежкою ідем.
Той, хто чекає нас, — він хто?
він де?
Та вже й поріг. Обом сюди іти.
Пробач, я тут потрібніша, ніж ти.
Я в цьому домі мию і перу,
Зготую борщ і посуд перетру,
А з тебе що?
Тремтиш, як ластів'я...
Вернись, куди ж ти, душенько моя?!
* * *
Пробачте мені, я біль ваш прийняти не можу.
Я вашому болеві
буду сестрою хіба.
Навколо душі я таку возведу огорожу,
Яку б не могла подолати найтяжча мольба.
І ляжуть глибокі сніги, наче білі загати.
І біль ваш приб'ється на мій, ледь помітний
вогонь.
Він буде проситись пустити, він буде благати
І битися в розпачі крилами жалю свого.
І я не пущу його.
Господи! Що я накою...
Рятунок лиш в тому, що буде на цій стороні
Мій біль божевільний до брами тулитись
щокою
Й слізьми пропікатиме мури мої мовчазні.
* * *
Розтривожений травнем романтик-бузок!
Будь мужчиною — і подаруй хоч разок
Свою вишиту хрестиком гілку.
Як давно дарували мені просто так,
Без причин — роковин, без врочистих відзнак
Просто квіти, на честь понеділка.
Не скупись, не жалій. Ти ж таки багатій.
Подаруй мені щастя на гілочці тій
Пелюсткове, зірчасто-весняне.
І в долонях кімнати, серед теплоти,
Буде цілих три дні моє щастя цвісти
І лише на четвертий зів'яне.
* * *
Десь тут дорога була.
Десь тут, під моїми ногами,
Мостилася, твердла, шуміла, вела,
Народжувала гамір,
Кликала, вела, запалювала обрій...
І раптом
пропала.
Горизонт вузький, наче обруч.
Горизонт сонцем не пропалений.
Може, той обруч трісне...
Може, хтось навмисне
Пожартував
та й затулив дорогу.
Сиджу, загнана в сірий кут,
Між високі паркани.
Сторожує смуток з зеленими очима,
З цупкими руками:
—Сиди тут!
Поряд — нуда гордовита:
— Вистачить тобі того світа!
Думала — весь у душу вбереш?
Авжеж!
Тепер колиши мене,
Поки воля в тобі мине...
І дивувались, і знизували плечима:
— Подумаєш, — кут!
Ото й уся причина
для стогону?!
Він же теплий та ситий...
Іди ти!..
А я пішла б... а нема дороги.
Боже святий!
збиваю ноги,
Калічу руки, серце зриваю –
Немає.
Другие материалы по теме
| 
у Вас 
0
То як, приймаєте мої пояснення? 
