Усюди всюдисущі таргани:

принишкли і радіють, що вже жовтень-

скоро опалювальний сезон.

Мерзлякувато й мляво кутаються в павутини.

Мов аристократи,

натягують на вусики срібні пенсне,

дрібними ковточками злизують

вологу з малокаліберних труб,

і гуляють поночі парами

по гладеньких поверхнях

кухонних стінок.

Ти спиш? Ти бачиш про них сни?

Ти мрієш бути з ними?

Вимірювати брунатним тільцем

радіуси шпарин,

спотикаючись об крихти

житнього хліба,

й лаятись по тому тихим комашиним арго?

Мрії збуваються:

Прокидайся, Франце.

Ти уже помер.

Мовчання істерично плаче,

ефектно шморгає у такт,

ти по-англійськи йдеш.

Це, звісно, значить -

в театрі нашім черговий антракт.

Ну що ж, іди - опуститься завіса,

замовкне врешті стомлений суфлер,

не вийде грати роль розніжена актриса,

не вибухне від оплесків партер.

Авжеж, іди. Зусиллям скину маску,

і міміка, колись закована у гіпс,

розмокне, й глиною заплаче,

розчулений до сліз, протагоніст.

Різко коліном

у асфальт розпечений,

тримаючи пальцями

пульс у скронях,

нанизуючи на вії

червоні кола-

очі,

стомились

сонцем.

Густота стає

небезпечною-

1000 промілле,

абсолютна тиша

вивертає легені,

Тепер,

врешті-решт,

навчусь дихати.

То знову було

дежавю.