Сам не свій сьогодні Юра,- щось не йде наука. Ходить злий, бо нерви "з'їла" чорна цятка - муха. Тут ще й Ромко в душу лізе. Вперто, як бацила: - Ти скажи, яка ж то муха так тебе вкусила?
Купа літ пройшло, як хлопці в світ пішли зі школи, Дійсно є чого згадати в Славка і Миколи. - Я любив лише перерви. М'яч ганяти дико. Надю й Іру теж любив. За "хвостик" часто смикав.
Йдуть додому вже під вечір тато й донька Іра: - Важко бути нам в садочку,- та зітхає щира- Я весь день тебе чекала. Щось спитать хотіла. Може, зробим ми з тобою, татку, добре діло?
Якось Катя стріла Надю. Вчились в школі разом. Стала Катя ту питати про усе одразу: - Ти чого така бліда? Дієту держиш, бідна? - Що ти, Катю. В іншім справа. Я тепер вагітна.
- Добре все ж, як вибір є.- казав Петру Данило.- Ось руки моєї доні двоє аж просило! Кликав заміж Хрящ Семен - сусід якраз навпроти. Також красень наш Іван женитись був не проти.
Через тридцять довгих літ зібрався випуск школи. Дехто з них за ті роки отут не був ніколи. Хто сміється, хтось пліткує. Сіли їсти, пити. Іншим їсти не давай,- а дай наговоритись.
Надя разом з чоловіком йшли увечір містом, Стала жінка сперечатись трохи з милим Міськом: - Знаєш, що тобі я скажу, любий чоловічок, Якось ти уже лишайся всіх шкідливих звичок.
Сварить ввечір бабця Стефа знов сусідську Люсю: - Нащо, дівко, кульчик в носі. Й два чи три у вусі? Тій дівулі смішно стало: - То є, бабцю, мода! Мій протест, моя "візитка", внутрішня свобода!
Прийшла до Ксені в гості Надя. Купа є новин.
Вони собі точили ляси більше двох годин.
Пораду просить Надя: - Став Петро нервовий, злий.
А Ксеня їй: - Частіш всміхайся й значно більш хвали.
От бачиш, як змінивсь на краще милий мій Олег?
Бо я хвалю його частіше. Кличу лиш " Мій ЛЕВ".
Стрів Мирон сусіда зверху. Каже: - Совість майте! Через ваші крики-зойки ми не годні спати. Вір не вір. А тут все чути. Стіни в нас картонні. Я не брешу, йди спитайся все в моєї Тоні. Той у сміх: - Не може бути! Це скоріш над нами. Я оце лише приїхав зранку сам від мами. Тут як тут і Тоня "влізла": - Я все чую й знаю. Я твоєї жінки голос добре відрізняю! Той ніяк: - При чім тут жінка? Я ж в селі зостався. - Ха. Кому ж вона кричала: " Вася, не спиняйся!"? Білий став отой, як стеля. Моцно стиснув зуби. Точно "вріже" зараз в пику. Або " вріже дуба". Через мить прийшов до тями: - От в село " змотався". Справа в тому, - я Микола. Хто ж тоді той Вася?
Новий сусід тепер в Богдана. В нього гарний пес. Такий собі бульдог французький. Чорний, чорний весь. Іде ото хлопчак зі школи. Звісно, не спішить. А тут якраз - той пес французький. Ліг собі й лежить. Ніяк ніхто пройти не може. Плач ачи кричи. Собака з виду ніби добрий. Зробиш крок - гарчить. Нарешті вийшов той сусіда. Пес одразу стих. - Чого злякавсь? Добріш собаки годі десь знайти. Та ти ж такий здоровий лобур. Міг прогнати пса. Ти ж бачиш,- він всього лиш гавка. Й зовсім не куса. Малий почав очима кліпать, лиш ото почув: - Та я ж не знаю по - французьки. Я англійську вчу.
Щось не спиться нині Васі, поруч дрімле Катя. Він спитав: - Цікаво скільки треба вам для щастя? В жінки сон утік миттєво: що це той питає? Знає щось чи "меле" здуру - та думки читає. Будь що буде - мислить Катя: хтозна, що він вчинить. Може, має гарний настрій. Грошей ще підкине? - Що для жінки повне щастя? Треба дві лиш речі. Гарні дві якісь обновки... кожен день, до речі.
Кость в газету дав рекламку «Хто бажає, прошу. Шафу я віддати хочу. Просто так. Без грошей.». Через день вже зранку дядько стука у ворота. Глянув він на древню шафу. Аж роззявив рота: - Річ добротна, досить давня. Як то вам не шкода? Буде ще щось непотрібне, - візьму при нагоді. Швидко шафу на машину. Дядько руку тисне: - Може ще щось є задурно? Ви мені лиш свисніть. Кость в задумі зморщив лоба: що би ще віддати. Раптом хитро він всміхнувся: - Дам! Чого ж не дати! Без питань! Ловлю на слові. Маю я ще дещо. Так і буть, - беріть без грошей … найдорожче - тещу.
