І падають маленькі краплі ночі
в долоньки снів,
стають безмежжям веселкових океанів,
мереживом незведених мостів
між нами...

Не сквернослов намарне, не потрібно
плювати на святе, на цвіт і світ,
бо жде обов'язково десь отвіт
за все содіяне.
І де ішов нерівно,
прийдеться повертатися назад
в дощі покути, під каменепад...

Там, де Стир* згинає свого лука,
щоб гостріш ударила стріла,
на зелені неозорі луки
слава маревом святим лягла...

Шукаємо щирості спрагло,
бува, не в очах, що навпроти,
бува, не в душі тій, що поряд -
в них бачимо знов мілину...

Мені вітер за тата, вітер...
Мені мряка за маму, мряка...
Не сама я посеред світу,
сиротинонька-неборака...

Ти схожий на вечір літній,
такий до нестриму вабний
такий небезпечно ніжний,
аж серцю спирає дух...

Якщо біль у тобі дрімає -
не буди його, не буди,
бо вестимуть жаскі сліди 
аж за поле, що вік безкрає
від розпуки та від журби...

плакала я і дощ
плакав зі мною поряд
плакали вдвох отож
не від біди чи горя...

Весна колише в небі жовте сонце,
пташиною виспівує пісні.
У серці ворухнулось щастя - хто це
до щастя раптом серце заповів?..

Перша гроза, наче хрещення
щойно збуйнілим садам.
Тайни весняної звершення -
ця піднебесна вода.

Сідлай же коней, бо пора настала,
що треба вибиратися у путь,
допоки ще угору пнуться скали,
аби спізнати неба вольну суть...

Яка ж то радість, Господи пресвітлий!
Яка ж то насолода у житті -
Що люди є хороші десь на світі.
А ще, бува, стрічаються й тобі...