«А що, без Бога ні до порога» – любить повторювати Паранька. З Богом завжди легше йти. І йти, і стояти, і радіти, і журу темну долати. Бо лише з Його волі квітують поля, тільки Він дає у рамена сили, аби тримати життєві незгоди, а в руки – моці до щоденної роботи.
Щоранку Параньчина душа день починає молитвою, а руки – роботою. Самі весь час тягнуться до діла якогось. Та й видно по тих старечих, жилавих руках, що не звикли дарма лежати у поділку. Видається, по них можна зчитати всю вервичку прожитих років та зробленої роботи. Долоні загрубіли від мозолів, жили від постійної потуги надулися, а пальці вже давно не розгинаються. Покорчилися-скоцюрбилися чи то через дойки коров’ячі, або через держака від сапи. А може лопата чи топорище так зігнуло Параньчині пальці... Не знати, та найпевніше, що все вкупі, усе вкупі.
Чи не весь час болять Параньці сі зроблені руки. Тай як не боліти їм, то ж і вода камінь сточує, а не те, що важка праця людину! Бува, почне розтирати пальці, а ті віддають болем різким, що шпигає наскрізь, аж до самого серця. А мо’ то серце з руками в парі ходить? Бо ж над усе любить полечко своє, та ніяк не торкнеться його зримо, не поцілує, не обійме. Тож просить руки, аби пригорнули, аби кожним пальцем поцілували наділ Господній. А ті так звикли до обцілування-пригортання того, що вже й коли спочивають, забути любощів щоденних не можуть.
Деколи витягне Паранька з шухляди свій слюбний перстень. Повертить у руках, подивиться, аж сама не звірить, що могла населити колись той перстень собі на палець. Тепер і до половини не налізе. Згадає свого Йвана, тай сльоза сама-по-собі на очі навернеться. Бо нема вже Йвана. Десятки років нема, а ся слюбна окраса й досі гріє Параньчине серце.
Колись він для жони любої сам виточив сю обручку з п’ятьох злотих, а зверху свої ініціали вигравіював. Ні грама не збляк, не зшурувався за довгі роки той напис. Досі милує око, загортає Параньчину думку у теплий спогад. Як і та, родюча нивина, що лишилася за Йваном.
А Паранька бережно хоронить і перстень той саморібний, і пам’ять незрушну, і про нивку Йванову не забуває. Поки може, добре дозирає її, обціловує своїми покрученими пальцями кожненьку пахучу грудочку...
(Далі буде...)
| 
та
у Вас 
0
