Головна сторінка Любові Долик - за цим лінком ЖАБЕНЯТКО Жабенятко плавати училось, Маму кликало : “ Я лапки намочило!” Усміхнулась мама : “Щоб навчитись треба у водичці намочитись!” ДАЙ БОЖЕ Дай, Боже, нам Твої здійснити плани! Дай, Боже, сили – зрушити думки, і засвітити слово полум’яне, щоб відчинились простори лункі: відлуння дум – в серця, неначе в дзвони! Нехай схитне їх величавий звук! Життя – енергією Божою наповнить – у кожне серце – слова перестук ЛИЧАКІВСЬКИЙ ЦВИНТАР “Мені вже серце не болить!” – той білий хрест увись кричить. Плита – гранітне вишиття. Полегша серцю – небуття. ВИДІННЯ І засмучений Бог. Темні душі людські. І у храмі – так мало ще світла. Надвечірні і тьмяні, холодні, сумні грішні душі, як камені, зблідли. Ох, як тяжко – уверх, до висот і небес. Вознеслись там – колони, склепіння. Темно, темно вам йти. Промінь ще не воскрес. Ви – нещирі, й слова ваші – тлінні! І не чує Господь, наш засмучений Бог Проговорені звичкою звуки. З трясовини гріхів, з павутиння думок Лиш молитва врятує від муки. МАТІР БОЖА Як цю любов і світло передати? Мене до себе пригорнула Божа Мати! Така пресвітла і пречистосяйна – весняним цвітом таїна осяяна! Які ж бо ніжні були в неї руки! Вона зігнала хмари із чола, Вона у небо кликала сумління і дарувала чистоту крила – Тонкі, легкі, неначе серпантин, у мене крила – диво, диво, диво! Взяла в долоні вогник мій тремкий, вогонь із серця – чистий, незрадливий – І дарувала простори небес, пухнасті шати – білі, світлодійні. Господь всміхнувся радісний до нас – за нас молилась Матінка Марія! ТИША НА 8-МУ ПОВЕРСІ Тиша на 8-му поверсі. Потерті під’їздові сходи. Вечір утомлений. П’ятниця. Мить – естафета віків. Тут комусь доля сходилась, може, тут хтось сумнівався, чи крадькома поцілунок перший – когось зустрів? Сходи – докірливо втомлені, Начеб – як очі бабусині. Знає, що я нашкодила, але ні пари з вуст. “Йди-но поїж, дитино! Я вже сама приберуся” Мудрістю, ласкою доброю вкутана – я усміхнусь Що це таке згадалося? Що це таке примарилось? Просто – під’їздові сходи. Тиша. Гуркоче ліфт. Скільки в життя ми ходимо Вгору і вниз тими сходами. Й треба, щоб так затримала Мить – естафета століть! ПОХАПЦЕМ? Ми часто похапцем, немов кота до хати, Пускаєм в душу Бога… Не блазнюй! Від тої спішності стаєш ще більше грішним! Як свято – душу Богу приготуй! *** Мій Господи! Благослови це небо! Щоб розквіло в душі, як первоцвіт! Любові, віри щирої, мій Боже, Даруй на много, много літ! *** А душа – немов святий В одній сорочці Чистій, білій. Є молитва і свіча. Безборонна. Тільки слово “Отче”, Й біль, і сяйво У її очах. РІЗДВЯНЕ НАДВЕЧІР’Я Господь, напевно, зачесав ці хмари сам – лагідно і ніжно, ще й вогонь вчепив у коси їм, дав звук флояри, й тепло і ласку маминих долонь. Ну, бо чого ж би так зігріли душу вечірні хмари, вкутані у тишу? *** Не відривай свій погляд від небес, моя дитино! Аж поки не вбереш вогонь увесь! Душа застине, як не поживна буде їй краса і Божа ласка. Душі потрібно сяйво. День згаса. Життя триває. І – жевріє казка. *** Дорогоцінна кожна мить життя. Та усвідомлюєш, мабуть, занадто пізно. Навчити хочеш – хоч своє дитя. А доня каже – це банально. Й смішно. ПІДМОВА Я знаю, як боротись з буднями! І підмовляю всіх романтиків – Давайте, ми літати будемо! Весь час! І без обману тільки! І день біжить – і я лечу-у-у! І я щаслива! Занадто дорого плачу За дні сльозливі. ОЧІКУВАННЯ ВЕСНИ Вечірнє небо – кольору весни. Ще лютий спить у верховіттях буків. Малі бруньки йому лоскочуть сни І завдають невимовної муки. Бо проженуть оцей нічний мороз, І небеса розвиднюють блакитні. Пора вже лютому тікати – буде крос! А нам – весна – і сонячна, й привітна! НЕТУТЕШНІЙ САД (відгук на виставу Р.Віктюка) Крилаті люди боляче живуть. Їм крила тягнуться до світла. Самотні квіти в нетутешньому саду. Але по них я все таки іду. *** Це неправда, що нас прирікають хвороби. Ми приречені тільки любити. Нащо думаєш часто про смерті подобу? Це тобі – нетутешні квіти. *** Помічені любов’ю і одержимі духом заплатять самотою. *** Мовчи! Танцюй свої слова! Порви усі газети! І завмирав розкішний зал… Рудольфе! Де ти? *** Жіночі голоси – як промені згасаючого сонця. А чоловічі – хмари надвечірні. Ким будеш? Був колись Людиною. Уже не біду я ніким. В смітті – годинник мій. *** У нетутешньому саду та квітка прошептала: “Ти будеш сам. Завжди один. Бо я тебе обрала.” ДИВНА ЖІНКА Ця дивна жінка так мене кохає... Ця дивна жінка – так її люблю! Чого ж від мене ти уста ховаєш? Чого мовчиш у тихому жалю? Ця дивна жінка! Як її збагнути? Сказати, що лиш нею я живу? А ти мовчиш – крізь всі слова і ноти. А ти засяєш – наче світ в раю! ЛІТО Сумно, сонце моє далеке! Потомились від спеки лелеки, Розімліли земля і небо... Як мені дотулитись до тебе! Як бракує твоїх обіймів І ласкавого баритону – Ти далеко! Ти так далеко. Ти працюєш. Також – натомлений. Ти наснився мені сьогодні – І я чула твою присутність, І була, немов над безоднею, Як у часі – минуло-майбутньому... Літо, літо – таке розкішне, Розляглося спекотно-велике, І джмелисте, й медово-ніжне. В нім – тепла і кохання – без ліку! Де ти, сонце моє далеке? День безсонний – без тебе – безликий... 2 Дощі шовкові стеляться у полі, Нейлонові – січуть понад містами А полотняні і правдиві – над горами.... 3 Й зірки в горах – так чудно волохаті Кошлаті, як в овечих кожухах. У неба – чорний капелюх крислатий, А дим із люльки – бгається в хмарках Але про що я, Господи? Я – жінка. Чого мене у гори занесло? Бо там дзвенить ріка – так щиро й дзвінко. Там менше фальші. Там – Твоє крило. Я тільки там змогла лиш осягнути Всю велич неба і красу землі. Там можна дихати Любити, Жити, Бути! Там – простір Для зірок І для орлів! ДОЩІ Дощі, дощі – до самої землі Дурненькі хмари кучері чесали. І сонце заховалося в імлі. І по калюжах краплі танцювали! Гей, хмароньки, дівчатонька дурненькі, Вже годі вам ті коси розплітати! У моді стрижки – зовсім коротенькі. Міняйте зачіску! І настрій! Пустіть нам сонце в хату! Я шукаю – вихід. Я прагну – змінити життя. Вихід – із вічного нерозуміння, Приниження, Переломів крил і сумління. Хочу бути собою – Бути потрібною людям, І любити – світ і людей в цьому світі! Господи! Не карай мене тяжкою Глухотою – Сердець, тих що поруч, – Як їх ламає долі покруч! Я все стерплю і виживу – Але помру відразу – Не від образи. А світ мій рухне – Коли сама оглухну... ЛІКУВАННЯ САМОТНОСТІ 1 Я без тебе ковтаю Пігулки хвилин. П’ю настоянку Гірко-наставальних світанків! Я, напевно, хворію. В мене був ти – єдин! І не стало тебе... Як дожити до ранку? 2 Самотність і віддаленість. Спустошеність і спокій. Й ”нічого не змінити” – Пече, немов тавро. Ятрить, болить, розжарює, Як магму – вир глибокий!!! “Знайди мене!” “Врятуй мене!” ........... Лиш злива за вікном... РЕЦЕНЗІЇ 1 Співала дівчинка – сумний журавлик – нічого не змінить ранок. Руки, як крила – Йому простягала. А Він – лиш дивися на цю красу недосяжну... Дует “Непара”. 2 Чомусь про сльози Стала співати Глюкоза. По-до-рос-лі-ша-ла?... ЗАДИХАЮСЬ Сумом душа набрякає, Як липневе захмарене небо. Зливи вночі змивають Залишки снів про тебе. День розвиднятись не хоче, Мружиться заспано і сонно. Під ваготою ночі – Навіть думки – натомлені. Тисне душна парнота – Дихати не встигаєш. Недостатність – Твоєї присутності. Як без кисню – без тебе – я за-ди-хаюсь. ??? А як рятуватись? Від кого? Від себе? А як утікати від власного “хочу”? А як ще прожити – кавалочок неба? А як ще відкрити в незвідане очі? Не можу збагнути, Чому – така тайна? Не можу отямитись – звідки питання? Як жити? Як бути? Себе як шукати? За що – ця гризота? Чому – ці стигмати? РІЗНІ Ми – різні. Ми – кожен по-своєму сприймаємо світ Лиш – небо – одне на двох – розстеляємо і разом – в політ. Присвоїли право – мріяти у світанкових горах. І по-своєму, по різному - міряєм щастя і страх. Ми – різні. В цілому світі – лиш мить єдину – ми сміли – любити! Спогад про дивне Був фільм. У Кіри Муратової? Побралися молодята.. І в них народилася донечка славна. Та не говорило дитя – співало... Спочатку усі цим тішилися. Потім – дуже дивувалися. А потім – тяжко їм стало: доросла дитина – не говорила – співала... Прийшло до неї кохання – Той хлопець – також співати умів. Та був його спів – недовгий, І він йому надоїв. Жаль, не пам’ятаю, як склалося далі дівчині тій життя – навчилася говорити? Зуміла у пісні жити? Чи з нею – пішла в небуття? Спроба розказати давній спогад Стояло дерево навпроти. І закричало – “Ні!” І просило замовчати, Заніміть мені. Й тихо гіллям колихало Мій прадавній біль. Не зітхало – лиш дивилось У мольбі німій... НАСТАНОВА Ніколи не роби дурниць! І не розказуй – особисте. Ніколи не впадай у гірч! Поплач. Або лиши це – віршам. Маскарад буднів Вчеплю машкару – білу чи блакитну? Прикинусь я – патріотичною тендітно? І буду білозубо посміхатись, Щоб, як вони, уміло прикидатись? Пощез той світ. Де було стільки світла. Вчеплю машкару. Білу чи блакитну. Я потонула – у несприйнятті, У відторганні, випиханні ліктьовому. Куди не ткнись – довкола лиш “свої”. Незрозуміла я і зайва “їм” в усьому. Як бути – щоб не втратити себе І вижити у маскараді буднів? Блакитні мрії – у моїх небес. Й земля тримає міцно кроки трудні. ПІЖМУРКИ Грає тиск у піжмурки із серцем, Вгору-вниз – і у вухах шумить. Чисті в неба голубі озерця, Білим цвітом береги росли. Сонце ніжиться у тій воді прозорій, Дмухне вітер – береги міняє. Грає тиск у піжмурки із серцем, А воно – до неба все злітає. НЕ ПІЗНАЄШ! Я напам’ять тобі розкажу – Ти ніколи мене не пізнаєш! А чи схопиш ти обрій в обіймах своїх? Коли я – утікаю, як хмаринка – втікаю! Де та логіка? Як зрозуміти життя? Вічно – жінка. Вона – лише жінка. Мить – твоя. А в наступну – чужа й не вона. Лиш луна озивається дзвінко. ПРОЩАЛЬНЕ Боже, карай! Боже, прости! Боже, мене помилуй! Але де ж та любов? Але де ж ті мости? Милосердя і милість? Ще, може, мить не остання? Хто це напевне знає? Умру, а чи розцвіту? Боже мій, Господи милий! Прости за ці сльози прощальні. Я – жити іду. ПЕРЕХІД Розкривається дивом напівтемрява сну. Ще не сон – перехід у світи нереальні. Так, лежу на дивані, банально лежу Й бачу – смерчі прощальні і лики печальні. І мудровану чіткість загадкових узорів, таємницю звивистих, як змій, кольорів! Безнадійне завдання – Розмістити їх в слові. Те що бачиш – не вмістиш у реальності слів ЗІЗНАННЯ Я люблю тебе – сказала – І схитнулись в небі зорі, І гойднулись хмарам крила У дощі прозорі. Я тобі дарую всенький Світ осінній і розкішний... Очі стиснуті в обценьки Туги, сліз і тихих віршів... Ще не писаних, не чутих. Тих, що серцем так хитають. Я люблю. Живу. Це осінь. Я – люблю. І – оживаю. МАТУСЯ-ОСІНЬ Тепла і сонця назбирала осінь. Врожаєм щедрим стелиться до ніг. І платить золотом за все, що відбулося, Блакить розвиднює з неходжених доріг. І всі дарунки – щедрі, добрі, щирі – Сьогодні вам до ніг вона складає. Немов матуся, нас вона примирить І тихо й лагідно нам душі утішає. ЛІКАРНЯНА ОБСТАНОВКА Лікарняна обстановка: Ліжко, тумбочка, сусідка В умивальнику полоще Руки, ложечку, горня... Тихо так, що залягає ваготою в вуха тиша. На старих високих стінах стихли в шрамах скалки дня. ЗАГЛЯДАЮТЬ В ДУШУ ПРЯМО Голі вікна, білі рами: - Що ти робиш тут, дитино? - Як потрапила сюди? - Стало боляче на світі жити, дихати, літати. Серце стиснуто у пащі Чорно-сірої біди. А за склом – палають ватри. Тане золотистий дим. “Йди з лікарні і з палати! Осінь пий! І знов лети!” ВЖЕ (21.11.2004) У день цей стояли холодні і голі ліси, як люди, що вийшли віддати свої голоси. Бо далі – вже нікуди, й час щось міняти, робити! Пора вибирати й боротися Пора уже ЖИТИ! Вже вільні й холодні. І приготувались до сповіді. Вже сніг на Михайла. І небо – в блакитному холоді. Нема мішури і плакатів. Ніяких одеж. Є – час вибирати. Є – совість без меж. Ідем до перемоги!!! Ну, скільки можна людям вже брехати! Ну, скільки? Де та вища математика, що обрахує тьму і тьму брехні? А правда – й далі втоптана в багні!!! І білий сніг, і наш святий Михайло нам ясно й чисто застелив дорогу. Ми вибрали ! І годі нас топтати! Усі разом – ідем до перемоги!!! Будинок – старовинний корабель. А жовте листя – сивина у чубі. Не вчора поєдналися у шлюбі Земля і небо. На один щабель Життя і небуття поклала осінь. І судить вітер : вдалось? Не збулося? Єдиний вітер – в небі – вільна воля. Земля – їй нині лиш стерня у полі. ДЕНЬ ГРІХОПАДІННЯ (четверта місячна доба) В календарі є день такий – це день гріхопадіння. Гріхи нам падають з небес – і торохтять в сумління землі. Немов горіхи. На землю падають гріхи... Яка – небесна втіха? Така маленька “Біла квітка”, але її проміння світле осяє душу і сумління – на світло в долі, на удачу і везіння!!! МАЙЖЕ ФІЛОСОФСЬКИЙ ТРАКТАТ Людина – Бог сама собі, бо має душу, бо має вибір – день і ніч, і воду й сушу. Бо має право вибирать – земля чи небо. І святість або святотатство – все ж вибрать треба. А філософія-крутійка (стара –єврейка!) нам боротьбу і нероздільність кида злегенька. І щоби геть не збожеволіть (все – в Божій волі!) ми свято віримо у грішність людей і долі. ІЛЮСТРАЦІЯ Які ж то мудрі й радісні коти – казкова мудрість в писках чорно-білих! Їм все відомо в світі й зрозуміло! А ти – читати книжку приходи! МАСКИ Щодня ретельно маскуватись під зрозумілість і звичайність. Будення старанно жувати. І не впадати більше в крайність. Навіщо? Кинь і не розказуй про сяйво тих дивацьких крил. Ідеш на кухню – то ж не згадуй думки, оті, які – навпіл. Там – заробити. Тут – прилаштувати. Це – виконати. Ще усім – вечерю... Коли ж писати? Ні, коли ж світати? Як за вікном причинить сонце двері? Коли відпустить ця муруга стежка? Як скельце мрій проблисне через сон? Вдягнуло небо білих хмар мережку і кличе – жити! – із усіх вікон! ЛЮТИЙ Небеса – дзвенять весною! Сонце – щирістю вітає! Ви подумайте, шановні, – нас усіх весна чекає! І щоранку витинанки білосніжної блакиті (бо весна – уже на ґанку!) розвидняють небо в світі! І синички невгамовні срібним дзвоном – день наповнять! Розтинає пісня груди! Люди! Це ж весна вже буде! ВЕСНА В ТВОЇХ ОЧАХ (пісня) Про холод нам не треба говорити, Коли зима на світі хазяйнує, І на вікні мороз малює квіти, А крижані вітри гопак танцюють. Приспів. Та утікають темні сни, Мороз ховається в лісах, Дзвенять мелодії весни – Як бачу усмішку в очах. Бо у твоїх очах – весняне небо, Теплом твоє серденько розквітає! Ну, що, скажи, робив би я без тебе? Моя ти люба, я тебе кохаю. Приспів. І щедрим сонцем сяє світ, Дарує мріям світлий шлях. І кличе птаха у політ Весна, що у твоїх очах. О, Наталі! (відгук на пісню Степана Гіґи ) Лебедем ніжним голос летить. О, Наталі, - пристрасті мить! Шепотом трав ласка бринить. О, Наталі, - сяйво суцвіть! Струменем вітру дихати, жить! О, Наталі, - в пісні звучить! ЧОРНІ ТРОЯНДИ (відгук на пісню Степана Гіґи ) Чорні троянди – болю пекучого сльози. Чорні троянди – хмари у літню грозу. Блискавка біла – в чорне вугілля радість спалила. В тебе – весілля! Вже не покличу кохання моє... Чорні троянди, нащо ви є? ЦВИНТАРНИЙ ЛІС (враження від 2-ї дії опери “Бал-маскарад” та декорацій) Так, наче ліс з якоїсь чудодії, з якоїсь темної, гнітючої причини став цвинтарем. Дерева всі – хрестами. Така була картина. І чорний вітер носить білий сніг. І плаче жінка у його підніжжі.... На перехресті темряви доріг. В своєї долі – на роздоріжжі. Злі люди – гірше, аніж чорний вітер. Байдуже їм на всі твої молитви. Прийшли. У коло мовчки стали. Зловісним сміхом лінчували... І ліс зимовий, білий і крилатий, З дерев – хрестами мусив стати. ОСІНЬ У ПАРКУ КОСТЮШКА Осінь у парку Костюшка, як елегантна панянка (львівські – вони такі): стримана і бездоганна кожна деталь убрання, чутливі й живі її очі, а ще – запальні які! ПЕРЕДГРОЗЗЯ Із пекла, певно, вискочив диявол (Нещільно двері зачинив Господь!), Й небесну баню риком потрясав він, І блискавиці гнав у хоровод. Заграва грізна небо пожирала, У чорну пащу кидався вогонь – То злобу, що в серцях понаростала, Диявол, граючися, випустив з долонь... ІНКВІЗИЦІЯ ОБСТАВИН Інквізиція обставин, рамок, вимог і канонів Дихать – через раз! – заставить. Все по схемі. В унісон: Чемно – заміж, муж і діти, Все встигати, пильнувати, Статки, гроші в купку бити – Це для всіх такий закон? ...Закатують Есмеральду. ...Спалять відьму на вогні. Інквізиція обставин Спалить крила і мені? --------- З вогню я вихоплюсь На крилах – щоб літати!!! ... Вам, інквізитори, Мене не наздогнати! ПОЕЗІЯ У ТЕРМІНАХ МЕДИЧНИХ Поезія у термінах медичних?... Якась дурня! Навіщо? Це незвично... А що, коли це слово, як бальзам, Рятує душу від життєвих травм? А що, як серцю кисень достачає, Коли воно, не люблене, згасає? А ви дивуєтесь – “Діаграми емоцій”? Шокують вас “Протези для душі?” Не вміємо любити: себе, когось – не хочемо... То, може, вас навчать оці вірші? ДОРОГА Дорога спокійним, ласкавим сувоєм Розмотує думку – і стелить красу, І небо прокотить понад головою, Травою зеленою вкриє мій сум, Утішить, розрадить – колише-дивує В очах неймовірно завесняний світ! А травень – квітує, А зелень – шумує, І радістю щирою в небі дзвенить! Ти подруга добра – далека дорога: Уважно послухаєш, раду даєш. То будь же щасливою, моя дорога, Хай світ тобі буде, як небо – без меж!
Другие материалы по теме
|