Коментувати також можна з та

Чт, 17/08/17, 03:38
Меню сайту
Категорії каталогу
Поезія Вірлени Н.Д. [16]
Поезія Долик Любові [8]
Поезія та проза Новіцької Ірини [1]
Поезія Андрійчук Тамари [0]
Поезія Андрійчук Дарини [1]
Поезія Shadow [2]
Поезія Колиба Максима [9]
Поезія. Ігор Крук [1]
Поезія Межова Любомира [47]
Поезія Стратович Ольги [32]
Поезія Дідик Миколи [26]
Поезія Кухарука Гліба [26]
Поезія Чернеги Олега [24]
Поезія Бугера Тетяни [11]
Поезія Ткачука Анатолія [42]
Поезія Сновиди Володимира [16]
Поезія Колибко Петра [3]
Поезія Гарасим Іванни [4]
Поезія Британ Галини [2]
Квашнівська Наталія [24]
Плід Ірина [8]
Давиденко Тетяна [15]
Олеськів Андрій [49]
Гулько Микола [14]
Лайт Юрій [11]
Грабинська Алла [43]
Артимишин Павло [34]
Багрій Марія [10]
Ткач Андрій [10]
Леся (slash) [4]
Марія (mariya_niko) [12]
Фесюк Галина [73]
Якубянець Марія [16]
Дужак Андрій [74]
Репецький Михайло [14]
Natalka-Fialka [15]
Мазур Оксана [92]
Шевців Михайло [1]
Федик Юрій [13]
Дрозд Христина [9]
Маріанна [197]
Поезія і проза Баранкевич Алли [109]
Собістянська Анастасія [1]
Ярина (yaruna) [1]
Масечко Сергій [33]
Грицай Іван [144]
Мандаринка [10]
Галюська [7]
Михальнюк Володимир [124]
Пікарось Сергій [47]
Опитування для Вас:
Чи повинно бути державне замовлення на друк поетичної літератури?
Всего ответов: 346

І як без статистики?
загрузка...
ШЛЯХ до ТВОРУ:  

         
Вірші/статті категорії та розділи української поезії, українська проза
    Поети Львівщини категорії та розділи української поезії, українська проза Поезія Долик Любові
 

Поезія Долик Любові. "Невидане". Частина ІІІ
Головна сторінка Любові Долик - за цим лінком

ЖАБЕНЯТКО
Жабенятко плавати училось,
Маму кликало : “ Я лапки намочило!”
Усміхнулась мама : “Щоб навчитись
треба у водичці намочитись!”

ДАЙ БОЖЕ
Дай, Боже, нам Твої здійснити плани!
Дай, Боже, сили – зрушити думки,
і засвітити слово полум’яне,
щоб відчинились простори лункі:

відлуння дум – в серця, неначе в дзвони!
Нехай схитне їх величавий звук!
Життя – енергією Божою наповнить –
у кожне серце – слова перестук

ЛИЧАКІВСЬКИЙ ЦВИНТАР
“Мені вже серце не болить!” –
той білий хрест увись кричить.
Плита – гранітне вишиття.
Полегша серцю – небуття.

ВИДІННЯ
І засмучений Бог. Темні душі людські.
І у храмі – так мало ще світла.
Надвечірні і тьмяні, холодні, сумні
грішні душі, як камені, зблідли.
Ох, як тяжко – уверх, до висот і небес.
Вознеслись там – колони, склепіння.
Темно, темно вам йти. Промінь ще не воскрес.
Ви – нещирі, й слова ваші – тлінні!
І не чує Господь, наш засмучений Бог
Проговорені звичкою звуки.
З трясовини гріхів, з павутиння думок
Лиш молитва врятує від муки.

МАТІР БОЖА
Як цю любов і світло передати? Мене до себе пригорнула Божа Мати!
Така пресвітла і пречистосяйна – весняним цвітом таїна осяяна!

Які ж бо ніжні були в неї руки! Вона зігнала хмари із чола,
Вона у небо кликала сумління і дарувала чистоту крила –

Тонкі, легкі, неначе серпантин, у мене крила – диво, диво, диво!
Взяла в долоні вогник мій тремкий, вогонь із серця – чистий, незрадливий –

І дарувала простори небес, пухнасті шати – білі, світлодійні.
Господь всміхнувся радісний до нас – за нас молилась Матінка Марія!

ТИША НА 8-МУ ПОВЕРСІ
Тиша на 8-му поверсі.
Потерті під’їздові сходи.
Вечір утомлений. П’ятниця.
Мить – естафета віків.
Тут комусь доля сходилась,
може, тут хтось сумнівався,
чи крадькома поцілунок
перший – когось зустрів?
Сходи – докірливо втомлені,
Начеб – як очі бабусині.
Знає, що я нашкодила,
але ні пари з вуст.
“Йди-но поїж, дитино!
Я вже сама приберуся”
Мудрістю, ласкою доброю
вкутана – я усміхнусь
Що це таке згадалося?
Що це таке примарилось?
Просто – під’їздові сходи.
Тиша. Гуркоче ліфт.
Скільки в життя ми ходимо
Вгору і вниз тими сходами.
Й треба, щоб так затримала
Мить – естафета століть!

ПОХАПЦЕМ?
Ми часто похапцем, немов кота до хати,
Пускаєм в душу Бога… Не блазнюй!
Від тої спішності стаєш ще більше грішним!
Як свято – душу Богу приготуй!

***
Мій Господи! Благослови це небо!
Щоб розквіло в душі, як первоцвіт!
Любові, віри щирої, мій Боже,
Даруй на много, много літ!

***
А душа – немов святий
В одній сорочці
Чистій, білій.
Є молитва і свіча.
Безборонна.
Тільки слово “Отче”,
Й біль, і сяйво
У її очах.

РІЗДВЯНЕ НАДВЕЧІР’Я
Господь, напевно,
зачесав ці хмари
сам – лагідно і ніжно,
ще й вогонь
вчепив у коси їм,
дав звук флояри,
й тепло і ласку
маминих долонь.

Ну, бо чого ж би так зігріли душу
вечірні хмари, вкутані у тишу?

***
Не відривай свій погляд від небес, моя дитино!
Аж поки не вбереш вогонь увесь! Душа застине,
як не поживна буде їй краса і Божа ласка.
Душі потрібно сяйво.
День згаса.
Життя триває.
І – жевріє казка.

***
Дорогоцінна кожна мить життя.
Та усвідомлюєш, мабуть, занадто пізно.
Навчити хочеш – хоч своє дитя.
А доня каже – це банально. Й смішно.

ПІДМОВА
Я знаю, як боротись з буднями!
І підмовляю всіх романтиків –
Давайте, ми літати будемо!
Весь час! І без обману тільки!

І день біжить – і я лечу-у-у!
І я щаслива!
Занадто дорого плачу
За дні сльозливі.

ОЧІКУВАННЯ ВЕСНИ
Вечірнє небо – кольору весни.
Ще лютий спить у верховіттях буків.
Малі бруньки йому лоскочуть сни
І завдають невимовної муки.

Бо проженуть оцей нічний мороз,
І небеса розвиднюють блакитні.
Пора вже лютому тікати – буде крос!
А нам – весна – і сонячна, й привітна!

НЕТУТЕШНІЙ САД
(відгук на виставу Р.Віктюка)
Крилаті люди боляче живуть.
Їм крила тягнуться до світла.
Самотні квіти в нетутешньому саду.
Але по них я все таки іду.

***
Це неправда, що нас прирікають хвороби.
Ми приречені тільки любити.
Нащо думаєш часто про смерті подобу?
Це тобі – нетутешні квіти.

***
Помічені любов’ю
і одержимі духом
заплатять самотою.

***
Мовчи! Танцюй свої слова!
Порви усі газети!
І завмирав
розкішний зал…
Рудольфе! Де ти?

***
Жіночі голоси – як промені згасаючого сонця.
А чоловічі – хмари надвечірні.
Ким будеш?
Був колись
Людиною.
Уже не біду я ніким. В смітті – годинник мій.

***
У нетутешньому саду та квітка прошептала:
“Ти будеш сам. Завжди один. Бо я тебе обрала.”

ДИВНА ЖІНКА
Ця дивна жінка так мене кохає...
Ця дивна жінка – так її люблю!
Чого ж від мене ти уста ховаєш?
Чого мовчиш у тихому жалю?

Ця дивна жінка! Як її збагнути?
Сказати, що лиш нею я живу?
А ти мовчиш – крізь всі слова і ноти.
А ти засяєш – наче світ в раю!

ЛІТО
Сумно, сонце моє далеке!
Потомились від спеки лелеки,
Розімліли земля і небо...
Як мені дотулитись до тебе!

Як бракує твоїх обіймів
І ласкавого баритону –
Ти далеко! Ти так далеко.
Ти працюєш. Також – натомлений.

Ти наснився мені сьогодні –
І я чула твою присутність,
І була, немов над безоднею,
Як у часі – минуло-майбутньому...

Літо, літо – таке розкішне,
Розляглося спекотно-велике,
І джмелисте, й медово-ніжне.
В нім – тепла і кохання – без ліку!

Де ти, сонце моє далеке?
День безсонний – без тебе – безликий...

2
Дощі шовкові стеляться у полі,
Нейлонові – січуть понад містами
А полотняні і правдиві – над горами....

3
Й зірки в горах – так чудно волохаті
Кошлаті, як в овечих кожухах.
У неба – чорний капелюх крислатий,
А дим із люльки – бгається в хмарках

Але про що я, Господи? Я – жінка.
Чого мене у гори занесло?
Бо там дзвенить ріка –
так щиро й дзвінко.
Там менше фальші.
Там – Твоє крило.

Я тільки там змогла лиш осягнути
Всю велич неба і красу землі.
Там можна дихати
Любити,
Жити,
Бути!
Там – простір
Для зірок
І для орлів!

ДОЩІ
Дощі, дощі – до самої землі
Дурненькі хмари кучері чесали.
І сонце заховалося в імлі.
І по калюжах краплі танцювали!

Гей, хмароньки, дівчатонька дурненькі,
Вже годі вам ті коси розплітати!
У моді стрижки – зовсім коротенькі.
Міняйте зачіску!
І настрій!
Пустіть нам сонце в хату!

Я шукаю – вихід.
Я прагну – змінити життя.
Вихід – із вічного нерозуміння,
Приниження,
Переломів крил і сумління.
Хочу бути собою –
Бути потрібною людям,
І любити –
світ і людей в цьому світі!

Господи!
Не карай мене тяжкою
Глухотою –
Сердець, тих що поруч, –
Як їх ламає долі покруч!
Я все стерплю і виживу –
Але помру відразу –
Не від образи.
А світ мій рухне –
Коли сама оглухну...

ЛІКУВАННЯ САМОТНОСТІ
1
Я без тебе ковтаю
Пігулки хвилин.
П’ю настоянку
Гірко-наставальних світанків!

Я, напевно, хворію.
В мене був ти – єдин!
І не стало тебе...
Як дожити до ранку?

2
Самотність і віддаленість.
Спустошеність і спокій.
Й ”нічого не змінити” –
Пече, немов тавро.
Ятрить, болить, розжарює,
Як магму – вир глибокий!!!

“Знайди мене!”
“Врятуй мене!”
...........
Лиш злива за вікном...
РЕЦЕНЗІЇ
1
Співала дівчинка –
сумний журавлик –
нічого не змінить ранок.
Руки, як крила –
Йому простягала.
А Він –
лиш дивися
на цю красу недосяжну...
Дует “Непара”.

2
Чомусь про сльози
Стала співати Глюкоза.
По-до-рос-лі-ша-ла?...

ЗАДИХАЮСЬ
Сумом душа набрякає,
Як липневе захмарене небо.
Зливи вночі змивають
Залишки снів про тебе.

День розвиднятись не хоче,
Мружиться заспано і сонно.
Під ваготою ночі –
Навіть думки – натомлені.

Тисне душна парнота –
Дихати не встигаєш.
Недостатність –
Твоєї присутності.
Як без кисню –
без тебе –
я
за-ди-хаюсь.

???

А як рятуватись?
Від кого?
Від себе?
А як утікати від власного “хочу”?
А як ще прожити – кавалочок неба?
А як ще відкрити в незвідане очі?

Не можу збагнути,
Чому – така тайна?
Не можу отямитись – звідки питання?

Як жити?
Як бути?
Себе як шукати?
За що – ця гризота?
Чому – ці стигмати?

РІЗНІ
Ми – різні.
Ми – кожен по-своєму
сприймаємо світ

Лиш – небо –
одне на двох – розстеляємо
і разом – в політ.

Присвоїли
право – мріяти
у світанкових горах.

І по-своєму,
по різному - міряєм
щастя і страх.

Ми – різні.
В цілому світі –
лиш мить єдину –
ми сміли – любити!

Спогад про дивне
Був фільм.
У Кіри Муратової?
Побралися молодята..
І в них народилася
донечка славна.
Та не говорило дитя – співало...

Спочатку усі цим тішилися.
Потім – дуже дивувалися.
А потім – тяжко їм стало:
доросла дитина –
не говорила – співала...

Прийшло до неї кохання –
Той хлопець – також співати умів.
Та був його спів – недовгий,
І він йому надоїв.

Жаль, не пам’ятаю,
як склалося далі
дівчині тій життя –
навчилася говорити?
Зуміла у пісні жити?
Чи з нею – пішла в небуття?

Спроба розказати
давній спогад
Стояло дерево навпроти.
І закричало – “Ні!”
І просило замовчати,
Заніміть мені.

Й тихо гіллям колихало
Мій прадавній біль.
Не зітхало – лиш дивилось
У мольбі німій...
НАСТАНОВА
Ніколи не роби дурниць!
І не розказуй – особисте.
Ніколи не впадай у гірч!
Поплач. Або лиши це – віршам.

Маскарад буднів
Вчеплю машкару – білу чи блакитну?
Прикинусь я –
патріотичною тендітно?
І буду білозубо посміхатись,
Щоб, як вони, уміло прикидатись?

Пощез той світ. Де було стільки світла.
Вчеплю машкару. Білу чи блакитну.

Я потонула – у несприйнятті,
У відторганні, випиханні ліктьовому.
Куди не ткнись – довкола лиш “свої”.
Незрозуміла я і зайва “їм” в усьому.

Як бути – щоб не втратити себе
І вижити у маскараді буднів?
Блакитні мрії – у моїх небес.
Й земля тримає міцно кроки трудні.
ПІЖМУРКИ

Грає тиск у піжмурки із серцем,
Вгору-вниз – і у вухах шумить.
Чисті в неба голубі озерця,
Білим цвітом береги росли.

Сонце ніжиться у тій воді прозорій,
Дмухне вітер – береги міняє.
Грає тиск у піжмурки із серцем,
А воно – до неба все злітає.
НЕ ПІЗНАЄШ!
Я напам’ять тобі розкажу –
Ти ніколи мене не пізнаєш!
А чи схопиш ти обрій
в обіймах своїх?
Коли я – утікаю,
як хмаринка – втікаю!

Де та логіка?
Як зрозуміти життя?
Вічно – жінка.
Вона – лише жінка.
Мить – твоя.
А в наступну – чужа й не вона.
Лиш луна озивається дзвінко.

ПРОЩАЛЬНЕ
Боже, карай!
Боже, прости!
Боже, мене помилуй!
Але де ж та любов?
Але де ж ті мости?
Милосердя і милість?

Ще, може, мить не остання?
Хто це напевне знає?
Умру,
а чи розцвіту?
Боже мій,
Господи милий!
Прости
за ці сльози
прощальні.
Я –
жити
іду.

ПЕРЕХІД
Розкривається дивом
напівтемрява сну.
Ще не сон – перехід
у світи нереальні.

Так, лежу на дивані, банально лежу
Й бачу – смерчі прощальні
і лики печальні.

І мудровану чіткість
загадкових узорів,
таємницю звивистих,
як змій, кольорів!

Безнадійне завдання –
Розмістити їх в слові.
Те що бачиш – не вмістиш
у реальності слів

ЗІЗНАННЯ
Я люблю тебе – сказала –
І схитнулись в небі зорі,
І гойднулись хмарам крила
У дощі прозорі.

Я тобі дарую всенький
Світ осінній і розкішний...
Очі стиснуті в обценьки
Туги, сліз і тихих віршів...

Ще не писаних, не чутих.
Тих, що серцем так хитають.
Я люблю.
Живу.
Це осінь.

Я – люблю.
І –
оживаю.

МАТУСЯ-ОСІНЬ
Тепла і сонця назбирала осінь.
Врожаєм щедрим стелиться до ніг.
І платить золотом за все, що відбулося,
Блакить розвиднює з неходжених доріг.

І всі дарунки – щедрі, добрі, щирі –
Сьогодні вам до ніг вона складає.
Немов матуся, нас вона примирить
І тихо й лагідно нам душі утішає.
ЛІКАРНЯНА ОБСТАНОВКА
Лікарняна обстановка:
Ліжко, тумбочка, сусідка
В умивальнику полоще
Руки, ложечку, горня...
Тихо так, що залягає
ваготою в вуха тиша.
На старих високих стінах
стихли в шрамах скалки дня.
ЗАГЛЯДАЮТЬ В ДУШУ ПРЯМО
Голі вікна, білі рами:
- Що ти робиш тут, дитино?
- Як потрапила сюди?
- Стало боляче на світі
жити, дихати, літати.
Серце стиснуто у пащі
Чорно-сірої біди.

А за склом – палають ватри.
Тане золотистий дим.
“Йди з лікарні і з палати!
Осінь пий! І знов лети!”

ВЖЕ
(21.11.2004)

У день цей стояли
холодні і голі ліси,
як люди, що вийшли
віддати свої голоси.

Бо далі – вже нікуди,
й час щось міняти,
робити!

Пора вибирати й
боротися
Пора уже ЖИТИ!

Вже вільні й холодні.
І приготувались до сповіді.
Вже сніг на Михайла.
І небо – в блакитному холоді.

Нема мішури і плакатів.
Ніяких одеж.
Є – час вибирати.
Є – совість без меж.

Ідем до перемоги!!!
Ну, скільки можна людям вже брехати!
Ну, скільки? Де та вища математика,
що обрахує тьму і тьму брехні?
А правда – й далі втоптана в багні!!!

І білий сніг, і наш святий Михайло
нам ясно й чисто застелив дорогу.
Ми вибрали !
І годі нас топтати!
Усі разом – ідем до перемоги!!!

Будинок – старовинний корабель.
А жовте листя – сивина у чубі.
Не вчора поєдналися у шлюбі
Земля і небо. На один щабель

Життя і небуття поклала осінь.
І судить вітер : вдалось? Не збулося?
Єдиний вітер – в небі –
вільна воля. Земля –
їй нині лиш стерня у полі.
ДЕНЬ ГРІХОПАДІННЯ
(четверта місячна доба)

В календарі є день такий –
це день гріхопадіння.
Гріхи нам падають з небес –
і торохтять в сумління

землі.
Немов горіхи.

На землю падають гріхи...
Яка – небесна втіха?

Така маленька “Біла квітка”,
але її проміння світле
осяє душу і сумління –
на світло в долі,
на удачу і везіння!!!

МАЙЖЕ ФІЛОСОФСЬКИЙ ТРАКТАТ
Людина – Бог сама собі,
бо має душу,
бо має вибір – день і ніч,
і воду й сушу.

Бо має право вибирать –
земля чи небо.
І святість або святотатство –
все ж вибрать треба.

А філософія-крутійка
(стара –єврейка!)
нам боротьбу і нероздільність
кида злегенька.

І щоби геть не збожеволіть
(все – в Божій волі!)
ми свято віримо у грішність
людей і долі.

ІЛЮСТРАЦІЯ
Які ж то мудрі й радісні коти –
казкова мудрість в писках чорно-білих!
Їм все відомо в світі й зрозуміло!
А ти – читати книжку приходи!

МАСКИ
Щодня ретельно маскуватись
під зрозумілість і звичайність.
Будення старанно жувати.
І не впадати більше в крайність.

Навіщо? Кинь і не розказуй
про сяйво тих дивацьких крил.
Ідеш на кухню – то ж не згадуй
думки, оті, які – навпіл.

Там – заробити.
Тут – прилаштувати.
Це – виконати.
Ще усім – вечерю...
Коли ж писати?
Ні, коли ж світати?
Як за вікном причинить сонце двері?

Коли відпустить ця муруга стежка?
Як скельце мрій проблисне через сон?
Вдягнуло небо білих хмар мережку
і кличе – жити! – із усіх вікон!
ЛЮТИЙ
Небеса – дзвенять весною!
Сонце – щирістю вітає!
Ви подумайте, шановні, –
нас усіх весна чекає!

І щоранку витинанки
білосніжної блакиті
(бо весна – уже на ґанку!)
розвидняють небо в світі!

І синички невгамовні
срібним дзвоном – день наповнять!
Розтинає пісня груди!
Люди! Це ж весна вже буде!
ВЕСНА В ТВОЇХ ОЧАХ
(пісня)
Про холод нам не треба говорити,
Коли зима на світі хазяйнує,
І на вікні мороз малює квіти,
А крижані вітри гопак танцюють.

Приспів.
Та утікають темні сни,
Мороз ховається в лісах,
Дзвенять мелодії весни –
Як бачу усмішку в очах.

Бо у твоїх очах – весняне небо,
Теплом твоє серденько розквітає!
Ну, що, скажи, робив би я без тебе?
Моя ти люба, я тебе кохаю.

Приспів.
І щедрим сонцем сяє світ,
Дарує мріям світлий шлях.
І кличе птаха у політ
Весна, що у твоїх очах.

О, Наталі!
(відгук на пісню Степана Гіґи )
Лебедем ніжним
голос летить.
О, Наталі, -
пристрасті мить!

Шепотом трав
ласка бринить.
О, Наталі, -
сяйво суцвіть!

Струменем вітру
дихати, жить!
О, Наталі, -
в пісні звучить!

ЧОРНІ ТРОЯНДИ
(відгук на пісню Степана Гіґи )
Чорні троянди – болю пекучого сльози.
Чорні троянди – хмари у літню грозу.
Блискавка біла –
в чорне вугілля
радість спалила.
В тебе – весілля!
Вже не покличу кохання моє...
Чорні троянди, нащо ви є?

ЦВИНТАРНИЙ ЛІС
(враження від 2-ї дії опери
“Бал-маскарад” та декорацій)

Так, наче ліс з якоїсь чудодії,
з якоїсь темної, гнітючої причини
став цвинтарем. Дерева всі – хрестами.
Така була картина.

І чорний вітер носить білий сніг.
І плаче жінка у його підніжжі....
На перехресті темряви доріг.
В своєї долі – на роздоріжжі.

Злі люди – гірше, аніж чорний вітер.
Байдуже їм на всі твої молитви.
Прийшли. У коло мовчки стали.
Зловісним сміхом лінчували...

І ліс зимовий, білий і крилатий,
З дерев – хрестами мусив стати.
ОСІНЬ У ПАРКУ КОСТЮШКА
Осінь у парку Костюшка,
як елегантна панянка
(львівські – вони такі):
стримана і бездоганна
кожна деталь убрання,
чутливі й живі її очі,
а ще – запальні які!
ПЕРЕДГРОЗЗЯ
Із пекла, певно, вискочив диявол
(Нещільно двері зачинив Господь!),
Й небесну баню риком потрясав він,
І блискавиці гнав у хоровод.

Заграва грізна небо пожирала,
У чорну пащу кидався вогонь –
То злобу, що в серцях понаростала,
Диявол, граючися, випустив з долонь...

ІНКВІЗИЦІЯ ОБСТАВИН
Інквізиція обставин, рамок, вимог і канонів
Дихать – через раз! – заставить.
Все по схемі. В унісон:

Чемно – заміж, муж і діти,
Все встигати, пильнувати,
Статки, гроші в купку бити –
Це для всіх такий закон?

...Закатують Есмеральду.
...Спалять відьму на вогні.
Інквізиція обставин
Спалить крила і мені?

---------
З вогню я вихоплюсь
На крилах – щоб літати!!!

... Вам, інквізитори,
Мене не наздогнати!
ПОЕЗІЯ У ТЕРМІНАХ МЕДИЧНИХ

Поезія у термінах медичних?...
Якась дурня! Навіщо? Це незвично...

А що, коли це слово, як бальзам,
Рятує душу від життєвих травм?

А що, як серцю кисень достачає,
Коли воно, не люблене, згасає?

А ви дивуєтесь – “Діаграми емоцій”?
Шокують вас “Протези для душі?”

Не вміємо любити: себе, когось – не хочемо...
То, може, вас навчать оці вірші?

ДОРОГА
Дорога спокійним, ласкавим сувоєм
Розмотує думку – і стелить красу,
І небо прокотить понад головою,
Травою зеленою вкриє мій сум,

Утішить, розрадить – колише-дивує
В очах неймовірно завесняний світ!
А травень – квітує,
А зелень – шумує,
І радістю щирою в небі дзвенить!

Ти подруга добра – далека дорога:
Уважно послухаєш, раду даєш.
То будь же щасливою, моя дорога,
Хай світ тобі буде, як небо – без меж!



Другие материалы по теме

Додав: virchi (25/03/07) | Автор: © Долик Любов
 
Розміщено на сторінці: Збірки поезії, поеми, Поезія Долик Любові
 
Переглянули твір - 4225 чол.
 
  
  у Вас # закладок

автору
за твір:

 



Автор чекає на Вашу оцінку та коментар
Всього коментарів: 0


Додати коментар:

Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
avatar

загрузка...

ОСТАННІ 10 КОМЕНТАРІВ до ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ

(50 коментарів Ви можете переглянути на сторінці "НАШ ТОП ++")


             Украина онлайн


Форма входуу
Логін:
Пароль:
Інформації:     
Випадкове ВІДЕО з сайту:
Новая Волна 2014 - Джамала и Вячеслав Ры...
00:04:06

ПОНОВЛЕНІ ТЕМИ ФОРУМУ:

ОНЛАЙН - РОЗМОВНИК    
    (міні-чат)

    АВТОР-АДМІН САЙТУ:
    Сайт: uid.me/vagonta
    Twitter, Тел.: 068-083-95-79
    E-mail: vagonta@gmail.com, virchi@yandex.ru

загрузка...

НАЙПОШИРЕНІШІ
КЛЮЧОВІ СЛОВА
Copyright MyCorp © 2006 Хостинг від uCoz