Немає тихішої гладі, як видих розчарування... Коли видихаєш надії... мрії і сподівання... Коли мовчання розвіює попіл тисячі слів... Коли пісок крізь пальці... днів, місяців, років....
Мимоволі просто завмираю, сумнів голову туди-сюди снує... Може це вони навколо люди? Бо людське - вже не живе стає. Може дійсно ти живеш не вірно? І як мамонт серед нових норм... Те, що найдорожче в світі, цінне... Як непотріб, десь за знаком STOP!