Розсипані вулиці містом вечірнім,
Неначе пронизані сяйвом вогнів...
Ідуть кудись тіні, дорогам не вірні,
Минаючи леза камінних кутів.

Вже скоро до ранку помре сонне місто,
Застигне в бажанні прокинутись враз.
Світила його посплітались в намиста,
Що зрання розтануть, як прийде їх час.

І тиша залізна огорне ті стіни
Прозорим і чорним нічним полотном...
І знову пустельні та довгі години
Одні володітимуть всім його сном...

Завмерла льодом срібним тиша,
Але вона кричить немов...
В думках рядки зажурні пише
І сум'яттям пірнає в кров.

Торкається натхненням дивним
Та холодом північних зим,
Веде шляхом терновим рівним,
Нечутно скрикує у нім...

Чому ж ненавидімо тишу?
А як на мене - краще крик!
Та ж часом душу не полишить
Невдячний хуртовин боржник...

Бачиш, сонце торкається ніжним промінням
Твоїх уст та волосся шовкового знов...
Я цілую тебе крізь заграви осінні,
І навіки дарую безмежну любов.

Твоє заспане серце своїм зігріваю,
Пещу словом солодким крізь тишу вночі.
Віддаю тобі все, хоч багато не маю,
Лиш кохання гаряче, як погляд свічі.

У твоїм світлім погляді всі запитання,
Що так мучать тебе та не знайдуть пуття.
Та не можу я зважити силу кохання,
Пояснити тобі, що люблю над життя...

Шляхи простерлися, мов змії,
Ти заблукала серед них,
Тих обіцянок золотих,
В полоні втраченої мрії.

І дощ холодний та самотній,
Як ти серед своїх синів,
Не йде з твоїх бентежних снів,
Неначе голок гострих сотні...

У серце впилися жорстоко,
Їм байдуже до сліз твоїх,
Але позбудешся ти їх,
І зробиш все ж до мрії кроки!

Мине твоя лиха година,
Немов нічний шалений грім...
Спочинеш в майбутті своїм,
Весняна квітко, Україно...

Зорі сумують у небі високім
Ніжністю й вірним теплом.
Скільки б у безвість не линуло років,
Ми будем завжди разом.

Ти будеш світлом життя серед ночі,
Вогнищем в лютій зимі.
Ти порятуєш від сльоз мої очі,
Згубиш мій сон у пітьмі.

Дар незабутній солодкого болю
Ти мені знов віддаси.
Ти, тільки ти поведеш мою долю
Вранці крізь краплі роси.

Те, що здавалося нам неможливим,
Стане єдиним шляхом!
Зникне назавжди холодная злива,
Вернеться вірним теплом.

Колись...

Височінь прозора над життям злетіла,
Дивиться в минуле крізь туман років...
У які простори її несли крила,
Де вона зазнала темних й світлих днів...

Майже розчинилась у сумних блуканнях
І злилася майже з радісним теплом,
Майже дослідила всі свої питання
Майже знайшла межі між добром і злом...

У страшну безодню з болю поринала,
Захлиналась щастям серед пінних хвиль.
І чогось, напевно, їй було замало,
Й забагато всього було звідусіль...

І всього жахалась, і була смілива,
Зраджувала мрії та рвалась до них.
То не сподівалась, то чекала дива
І минала довго віхи днів своїх...

Височінь прозора і майбутнє темне,
Тереном та ніччю завжди постає.
Нам не видно долі, що шукаєм ревно...
Та колись в минуле вдивимось своє...