Людина – Суспільство – Природа – Планета – Всесвіт У цьому світі, жодну річ не можна розглядати окремо, бо інакше не зрозумієш того світу. Не можна спиратись на хід логіки, як мозкову діяльність, бо тоді, свідомість потребує підтвердження. І якщо я зараз доведу, що Всесвіт – це я, кожен почне перевіряти мою теорію або зробить висновок – божевільна. З цього і почну.
Ну що ж, миттєвості скінчилися. Витираю пилюку з меблів і йду. Йду вслід за розумінням. Рай готовий. Чому я вибрала символи, а не просту людську мову? Бо відчула себе більше ніж просто людина. Через хвилину до мого дому увійдуть діти – два хлопчики і одна дівчинка. Вони будуть гратися у кімнаті Зірочки, а я йтиму за слідом. Перед тим залишу на полиці почерк пилюки, напишу так – Ти найкращий.
Мертві не дишуть. Тому я жива. Здається, ще одна мить і я буду вдома, одна єдина мить. Але як мені її тобі показати? Я перепробувала все. Одного разу підлила до чорного чаю зі смаком тропічних фруктів. Одного разу подала замість чорної кави без цукру, а якось підсипала до борщу без м’яса, але з квасолею. Дома вирощений буряк обурився і аж почервонів палкіше за моркву…
Привіт. Я теж скучила. Ну чого ти? Усміхнись. Люблю твою усмішку. Люблю дивитися на бадьорі кутики губ, які тоненькими стрілочками лізуть догори. Тиша триває.
Цс-с-с-с… Тихо, дуже тихо… Чути шепіт. Чим далі тим більше сліз, котрі блищать енергетикою домашнього затишку. Сьогодні уперше по-справжньому тихо. Я забула все те, що згадала. Замість коми поставила крапку, замість трьох – тире.
А він крутить мене у біднебессі в хвилинах течії, рожево-ніжним сплеском ковтає вуста мої від миті аж до миті… Я танцюю свій стрептиз… - Коли я щось роблю надворі, то хочу аби ти була поруч. Усміхаючись кажеш, береш за руку і ведеш за собою. А на дворі ніч дивиться липневими зірками. - Це називається привласнив :) - Це називається люблю :) А на дворі ніч дивиться липневими зірками. - І що ти робиш? :) - Обіймаю свою дружину. :)
Людина – звичайнісінький ідеаліст, який намагається рівно зважити розум та серце, віднайти аналіз та передчуття в певних явищах, таких наприклад, як буття аби співставити з життям, чи віднайти протиставлення та ідентичність сексу та Любові, або ж тілу й Духу...?>
Я не голуб, я голубка, Голуба кохаю, сильно дише моя грудка, бо Його чекаю. А як Він прилетить, візьмене мене в Свої крила, стане пестить в чому Мати народила.Пір’ячко клубочком зів’ємо дбайливо, може вже Синочком зробиться грайливим. А як доня буде у яєчку Нашім – зів’ю стрічку Небом, перев’яжу Щастям. Кигу високо-високо – стануть Голуб’ята. Дяка Богу, Радість Мамі й Тату.
І закрутилася, завертілася вихором… інколи повільно, частіше сильно. Я ж казала, що мої герої пожирають мене. Ну ось передімною стоїть я. Я така маленька, така невинна. Тому аби краще її бачити між натовпом вирішила написати її з великої букви, ось – Я. Ігора нема. Він вже добу, як у горах. Ловить там свої радіохвилі. А мені хочеться ласки. Хочеться припасти до його поголеного обличчя, а то щетина кусається, і колеться… отак бере і кусає мої щоки.
Привіт. Сьогодні я читаю книгу людини і плачу. Мені хочеться пройняти тебе до глибини найзаповітнішого почуття, отак зачепити серцем-гачечком і тримати у невагомому стані. Але ти шепчеш – боляче. Тому не буду пронизувати до ран і крові, тільки трішки несамовитою Любов’ю.
– Я зараз попу наб’ю. – За що? – А просто так. – Що, чесно?… – Ага. Відходжу на крок від нього, повертаюся спиною, трішки нахиляюсь і кажу – давай. Він усміхається, підхоплює мене лоскотом…. Падаємо на підлогу і просто цілуємось.
Пахне водою. Вона усюди: на подвір’ї, на даху будинків, на вулиці… і на моєму тілі. Маленькими капельками сповзає залишаючи по собі доріжечки приємної свіжості. Сьогодні він знову був моїм, чи я його… Та яка різниця.Мокре волосся густими пасмами прилипло на оголені плечі, які жадібно цілував, а я тоді думала – Боже мій, як я скучила. А він усе цілувавав, ось так просто цілував, просто посеред двору. А поруч, у самісіньких хмарах, в ритм нашому танцю озивався грім, одночасно з блискавкою запалював знайомі зірочки в очах. Зірочки мерехкотіли, залізали в мою мокру пазуху…
А тепер затамуй подих, будь чуйним і лагідним, і терплячим...будь ласка.
Вона якась дивакувата – казали сусіди і соромились йти до мене попити кави, бо не знали про що зі мною можна вести бесіду. Смішні вони – казала я Ігореві, хіба не зрозуміло, що я Боже Вільна. Він тоді починав мене лоскотати, аби не говорила дурниці. Ми оце нещодавно, як переїхали до міста – ще й року нема. Та вже звикла до міської буденності. Вона знаєш, нічим не відрізняється від сільської, принаймні моя. Так само насолоджується на городі грою з землею. Отак розпушує дбайливо грунт, формує ямки, ярочки… сіє, саджає, поливає, сапає… Так виростають справжні домашні овочі та фрукти. Ще якби кури сусідки Марії не паслись…
Але з цією передмовою я забула з чого почала. Тож знову доведеться починати зпочатку.
Хоч перший розділ не дуже цікавий, тому можеш спробувати не читати його, я дозволяю, прочитаєш його згодом. В такому випадку відкривай Книгу на надцятій сторінці і починай насолоджуватися Осінню, саме тою, яку ти вже багато разів перечитував…
Кажуть, що філософів розуміють після смерті. Тож якщо Ти читаєш цей твір то я вже воскресла. А ще кажуть, що автобіографічні твори пишуть у великій славі, саме тому я собі її придумала. Знаєш він не хоче мене відпускати назавжди, але дозволяє кожного ранку та вечора літати. Так і не збагнув, що мій ранок триває аж до вечора, а вечір - до світання. Саме тоді я одягаю свою улюблену сукню – зорю і йду гуляти небом залита червоним мереживом шаленої ночі :)
