|
|
В розділі матеріялів: 2553
Показано матеріялів: 2441-2460 |
Сторінки: « 1 2 ... 121 122 123 124 125 ... 127 128 » |
Напомаджені губи червоним,
Йдеш неквапно по рудій дорозі,
Над головою гомонять ворони:
Зарадити тобі вони не в змозі. Все життя, як місяць – на одинці,
Не спинити вже упущений трамвай.
Й не напитись із засохлої криниці,
Бо вода затихла в ній – і край. Йдеш вже довго, не поспішаєш,
Вітер потріпав твоє волосся,
Кого зустрінеш – не спитаєш:
„Як тобі весь час жилося”? Проходять дні, минають ночі,
Тебе вже осінь кличе в гості.
Такі спустілі й витравлені очі
Не віднайдуть стежини серед злості. Люди! Намалюйте вірний шлях
Сліпій і непокірній пані.
Проведіть серед густих, тернованих кущах,
Хай збагне, що не в безвихідному стані. Каміння кидатимуть в тебе – не лякайся,
За життя боротись треба – не зламайся.
Широка дорога – можливостей більше,
Вузької стежини дістатись трудніше.
|
Твої очі, мої губи –
раз зустрілися вони.
То була душі моєї згуба –
Ти лишив мене спокою назавжди.
Зустрічі були недовгі –
Ми могли згоріти у вогні.
Репліки твої були короткі,
Та зрозумілі всі до одної мені.
Ми, мов далекі полюси:
Водночас схожі й різні.
І в той же час такі близькі,
Неначе яблука розрізані.
Нам не потрібні ні пояснення, ні запитання:
Зрозумілі погляд, жести, сміх.
І скажу тепер я без вагання:
„нехай з’єднає нас минущий вік”.
І добре, що сонечко одне над нами:
Тепер я так вважаю.
Хай в тебе вже весна настане –
Тепер лиш це я побажаю.
01.2008.
|
Дзюрчать струмки з дахів
І вже не чуть птахів.
Дощ цілує листя,
Краплі лиш тремтять,
Журавлі курличуть,
В вирій десь летять.
На віконці сльози –
Дощ лишає їх.
Затріщать морози,
І всюди буде сніг.
Повітря пахне свіжістю трави
І всюди, де не глянь,
Жовто-багряні кольори.
„Бачиш? – Спускається осінь згори”.
16.03.2001р.
|
 Я, Леся Валеріївна Кравчук (Сидоренко), народилася 15.03.1982 р. в місті Яготин Київської області. Нині проживаю в місті Києві, одружена, маю сина 5-ти років. За фахом я вчитель образотворчого мистецтва і художньої культури. У вільний від роботи час малюю, пишу вірші, прозу, створюю цікаві речі для декору, цікавлюсь новими техніками, направленнями, читаю нових українських авторів. Чекатиму на ваш відгук.
Збірка віршів: "Портрети", "Сину", "Тобі", "Мрія"
|
|
Коли мальва воскресне на попіл і прах,
і засяють розбиті свічада,
я піду по байдужих немитих очах
полум"яно спокійного граду.
Перехрестя дзвінких нерозумних сторіч
надішлють мені перший цілунок,
і, оглянувш пильно мою вічну ніч,
ти полюбиш її візерунок.
І всміхнуся привітно тобі, як сама
розцвітеш тут гранітним суцвіттям
-- поряд з вічністю ніби різниці й нема
-- мені день, чи тобі півстоліття.
|
|
ось, щойно було нічого роиби, сидів писав
|
 Мене звати Камінська Вероніка Станіславівна. Я
навчаюсь в одинадцятому класі Київсько гімназії 287. З дитинства
цікавилась украінською поезією та завжди мріяла друкувати власні вірші.
|
Місяць самотній на свічки полює,
Промінь застигнув шовково вгорі.
Ніч собі брови сурмою малює,
Смалять недопалки зорі старі.
Тільки трамвай заколисує місто,
Місто дріма, ліхтарями повите,
Пагорб зітха, мов смарагдове тісто,
Плаче вода несамовито.
Залишок дня потонув у Дніпрі,
Київ - як лата на пагорбі Щека,
І лиш метро у глибокій норі
В ніч рокрива свою хижу пащеку.
|
ПЕРША ВЕСНЯНА НІЧ
Голубіли конвалії тихі,
Сонце впало в блакитні криниці,
І дощі оживали у квітні,
Темно-сині, мов Бога зіниці.
Ліс, клечанням оздоблений, сяяв,
Десь губились думки і слова,
Наче вперше - весняна осанна,
Вічно юна і вічно жива.
А вгорі світить шмат мідяка,
Що його надкусив старий біс.
Лиш одна ніч буває така,
Коли небо, і зорі, і ліс.
|
 Мене звати Богдана, я студентка філологічного факультету Національного університету "Києво-Могилянська Академія". Свої вірші я ще не друкувала в офіційних виданнях, максимум - то районна, шкільна газети, оскільки маю лише 17 років. Народилася 20 квітня 1991 року в Киїєві. Два основні хобі, яким присвятила дитячі роки - народні танці музична школа, клас фортепіано. Останні 2 роки граю в юніорській лізі "Що? Де? Коли?", взагалі серйозно займаюся інтелектуальними іграми, вони дають відчуття власної "нормальності" у сучасному бурхливому світі. Три роки перекладаю Роберта Бернса з старошотландської мови. У майбутньому бачу себе журналістом, кажуть, це бунт генів (батько - журналіст).
Серед улюблених авторів: Андрухович, Виничук, Матіос, Дереш,І гор-Антонич, Маркес, Джойс, Кафка, Симоненко, Костенко, Стус, Кундера, Дюрренматт.
Знаю, що читати вам доводиться багато, тому надсилаю поки лише три вірші, до того ж короткі. Буду вдячна за будь-як щирі відгуки.
ПІСНЯ ДОЩУ
І хитнулося важко оксамитове небо,
І почувся глухий приречений грім,
І востаннє земля подивилась на себе,
І останній промінчик сонце зігрів.
І упала краплина, мов предтеча потоку,
І сміялося листя, співали гілки,
А розбурхане сонце, огнисте, глибоке,
Заховалось у хмари на довгі віки.
Дрібний дзвін рикошетив брудними шляхами
І губився у снах стоголосих доріг,
Він пройшов, пролетів над чужими думками
І упав, розіп'ятий і срібний, мов сніг.
|
|
"видалено за бажанням автора".
|
"ТОП++"
-
до творів:
найбільше оцінок, відвідувань, коментарів;
- до користувачів: кількість
публікацій, рівень "довіри", нагороди...
|
|
