...Чомусь малій Асі завжди було шкода мешканців тієї «старенької стаєньки». Ввижалася вона дитині якоюсь дуже дрібною серед глибоких снігів – адже зима, адже поле, а стаєнька невеличка, загублена у безмежжі січневих хуртовин. Думала собі, що важко велося мешканцям того невеличкого обійстя: «А, якщо у них нема коней та саней? А, якщо вони бідні, і не мають статку, аби купити собі теплий одяг чи добротне взуття? А їсти – то ж треба щось їсти! Бо, гляди, поля – розлогі і геть заметені снігами»...
... Великі солоні краплі падали у немедову Парасчину кутю – не додала меду, бо хотіла, аби гірко їй було і на смак, аби несолодко. Досипала би ще перцю до тої куті, аби в горлі пекло адським вогнем, так, як пече на серці – може би перепекло, може би тілесна мука заглушила душевну і хоч на мить стало легше...
Які ж великі зорі! Яке безмежне горе...
Півміста на колінах розпачливо стоїть!
Запались вишні гори. Зчорніло Чорне море.
Усохли буйні крони верховіть...
... Анна відчувала наперед щось недобре. Вже з початку тижня було якесь мульке і нав’язливе відчуття чогось не надто приємного. Відганяла те передчуття від себе, але не могла ніяк відігнати. Тепер же бачила, що дарма не прислухалась до своєї інтуїції (а вона, до слова, у Анни завжди була добре розвиненою). Але що б то могло змінити?
Як сирени голосно плачуть!
Як невтішно мами ридають...
Янгол темний збісився наче,
Пожираючи світло з Раю.
І не видно кінця і краю...
І нема ні кінця, ні краю!
Ой сіяла чорнобривці мати коло хати...
Чи гадала Україна, що ме воювати?!
Та полола мати грядку, щиро дозирала...
Не відала Неня того, що вража навала...
Господи, дай мені сили мовчки терпіти незгоди,
Не нарікати на долю, не голосити дарма.
Ласка Твоя, що є небо, сонце, і річка, і броди,
Воля Твоя, що приходить літо туди і зима...
