Як і завжди, Ваш вірш прекрасний, пані Наталю, та закінчення його просто топить кригу, прискорює сокорух, розкриває бруньки при морозах... :flowers-3: :flowers-3:
Пронеслися комети, Розвіялись, як дим. Чого ти ждеш, поете? На пару все здійснім. Шукаємо невпинно У собі й ближніх суть, Тоді, як нас, невинних, На плаху вже несуть. Чому у собі правди Так тяжко віднайти, Чому з чужими завжди Так легко і на «Ти»? Своя душа - то морок, Постійний лабіринт, Потрібен їй не вирок, А захист – теплий щит. На витягнуту руку Життя всього мета, Та, як і рік від року, В журбу нас заверта. Та скільки не кидаймо На сонце й місяць тінь, В житті розквіне сяйво - Дзеркальне Янь та Інь...
Цей би вірш рознести від вуха до вуха, Написати на полотні, хто там без слуха... Задумавсь кожен щоб, та зрозумів глибину- Лиш вектор в Абсолют врятує Україну...
Злиденність- відкрита світу рана, Тому і заболіло серце у Украна, Та як жебрацтво подолати? Можливо всіх п*яниць в палати? Мабуть що ні, таке не допоможе... Жебрацтво зникне, коли прийде царство Боже!
Вірш хороший, тема болюча, але нерішима, бо не здолати бідність Нам грошима...
«…хто не посіється, той не зійде»: Питання тільки в тому , чи кожен зерна у полові віднайде, щоб не насіяти по собі бур*яну, не виплекати нивоньку сумну... Тож скільки ще потрібно змін у поколінь, щоб досягти три четверті прозрінь, всі зерна стали б лиш елітні, засіялись не в мерзлоту, а в теплоквітні...
Хто б оце сміявся зверхньо, шановний Укране, Хіба в кого лихе серце, чорне, препогане... Розпростри в обіймах руки, як ті дуби крони, Тоді вірні, щирі друзі надінуть й корону...
Вірш хороший, але дуже вже з песимістичним нахилом, чому б в такому молодому віці не зробити кроки в зворотному напрямку від невдахи до самодостатності? Бракує сили характеру в цьому вірші, для чого чоловікові просити милості? Чоловік - творець долі, приборкувач болі. Я так думаю.