|
«Земля віддасть своїх…»
але ЯК саме?..
усі – великі і малі,
ми будемо,
на заклик сУрми,
що з неба владно
й радісно заграє! –
в життя
випростуватись з-під землі
такими,
як оце в нас є,
м`язо-кістковими
воскреслими тілами?..
--То чиста вигадка, --
засумнівається Хома, --
бо прецеденту
поки ще нема…
Хома, Хома…
так стережеться
жарту чи обману,
що не повірить в чудо
істинне,
допоки не застромить
пальця в рану…
а прецедент, насправді, є:
хто око має –
спостеріга-є…
все, що цвіте –
улітку, чи під осінь,
собі лиш притаманний
плід приносить.
плід – то побічне,
тимчасове,
всіляким плодоїдним вигода.
а для рослин
великий смисл плода –
в насінні…
обітниця Життя нового
у щовеснянім
сонце-воскресінні:
«…хто не посіється,
той не зійде»:
Хомо! згадай,
від Кого чув таке,
і де?..
якась перчина,
чи капустина….
городнє
або дике, неприбОркане, зело –
зійшло, росло, цвіло,
себе-ідею
в зав`язь зав`язало,
достигло –
відбуло й зів`яло,
і в землю-матінку лягло:
само себе
посія-ло…
життя рослини
перепливає Лету білу
заледенілу –
поховане
в ковчегу насінини,
в землі сирій
сном вічним
непробудно спить,
аж поки сурма
з неба
засурмить…
зачувши з-під землі
в сигналах Зову
ім`я своє –
кожне Життя
себе упізнає…
пригадує…
прокльовує…
на заклик радісний
Небесної Любові
зо сну,
здавалось, вічного,
встає…
спочатку
на долоні й на коліна
зіпнеться кволо,
майже півсвідомо,
тонесенько! –
бліда,
надвоє перегнута нить…
замре на мить,
подумає:
мене… зовуть Додому…
постоїть так,
збереться з духом,
тоді упевненим
рішучим рухом
розІгнеться,
діставши з під землі
долоні,
докупи складені
у жесті молитовнім…
за тим –
у захваті любовнім
долоньки
щиросердно розгорнЕ:
-- я тут!
бо Ти покликав, Господи!
мене….
отак і ми,
посіявшись,
зійдЕмо з-під землі
на поклик Бога!
…Хомо, утримайся,
помовч,
цьогораз
не речи
нічого…
|