ЖИТТЄСИЛА

«Земля  віддасть  своїх…»

але  ЯК  саме?..
усі  –  великі  і  малі,
ми  будемо,
на  заклик  сУрми,
що  з  неба  владно  
й  радісно  заграє!  –
в  життя  
випростуватись  з-під  землі
такими,  
як  оце  в  нас  є,
м`язо-кістковими  
воскреслими  тілами?..

--То  чиста  вигадка,  --
засумнівається  Хома,  --
бо  прецеденту  
поки  ще  нема…

Хома,  Хома…
так  стережеться
жарту  чи  обману,  
що  не  повірить  в  чудо
істинне,
допоки  не  застромить
пальця  в  рану…  

а  прецедент,  насправді,  є:
хто  око  має  –
спостеріга-є…

все,  що  цвіте  –
улітку,  чи  під  осінь,
собі  лиш  притаманний  
плід  приносить.
плід  –  то  побічне,
тимчасове,
всіляким  плодоїдним  вигода.
а  для  рослин
великий  смисл  плода  –
в  насінні…
обітниця  Життя  нового
у  щовеснянім
сонце-воскресінні:

«…хто  не  посіється,
той  не  зійде»:
Хомо!  згадай,
від  Кого  чув  таке,
і  де?..

якась  перчина,
чи  капустина….
городнє
або  дике,  неприбОркане,  зело  –
зійшло,  росло,  цвіло,  
себе-ідею
в  зав`язь  зав`язало,
достигло  –
відбуло  й  зів`яло,  
і  в  землю-матінку  лягло:
само  себе
посія-ло…

життя  рослини
перепливає  Лету  білу  
заледенілу  –
поховане
в  ковчегу  насінини,
в  землі  сирій
сном  вічним
непробудно  спить,
аж  поки  сурма  
з  неба
засурмить…  

зачувши  з-під  землі
в  сигналах  Зову
ім`я  своє  –
кожне  Життя  
себе  упізнає…  
пригадує…
прокльовує…
на  заклик  радісний  
Небесної  Любові
зо  сну,  
здавалось,  вічного,
встає…


спочатку  
на  долоні  й  на  коліна
зіпнеться  кволо,
майже  півсвідомо,
тонесенько!  –
бліда,  
надвоє  перегнута  нить…
замре  на  мить,
подумає:
мене…  зовуть  Додому…

постоїть  так,
збереться  з  духом,
тоді  упевненим  
рішучим  рухом
розІгнеться,
діставши  з  під  землі
долоні,
докупи  складені
у  жесті  молитовнім…

за  тим  –
у  захваті  любовнім
долоньки  
щиросердно  розгорнЕ:  
--  я  тут!
бо  Ти  покликав,  Господи!    
мене….

отак  і  ми,
посіявшись,
зійдЕмо  з-під  землі
на  поклик  Бога!

…Хомо,  утримайся,
помовч,
цьогораз
не  речи  
нічого…