Підніму руки, враз у небо скочу,
Як літачок, летіти в ньому хочу,
Бо мрію, щоб тендітні руки-крила
Блакитна далечінь мої зловила.
Я більше не сидітиму в сторонці,
Бо хмарки дивні бачу у віконці,
Журавлик там неголосно курличе,
У небеса безмежні друга кличе.
Здіймаюсь. Все лечу дедалі вище,
За мною вітерець весняний свище,
Незвично, ненароком навіть лячно,
Промінчик в очі б’є мені невдячно.
Маленькі хмарки, мов легкі пір'їни,
Я в них, мов гість казкової країни,
Внизу дерева й карлики-будинки,
Зі мною в небі сонце і хмаринки.
Я підіймаюсь в космос, мов ракета,
Ось зірочка всміхнулась, ось комета,
Говорить тихо матінка: «Іванку,
Вставай хутчіш, готуйся до сніданку".

У суботу на роботу дві краплинки запізнились –
Не хотілося вставати їм у вихідний.
І тому не всі дерева вранці дощиком умились,
Бо розлився він над лісом зовсім не рясний.

А хмаринка сорок п’ята у дворі стояла марно,
І чекала на краплинок, і бібікала.
Позліталися з околиць усі блискавки і хмари
І такий зчинили галас їм під вікнами!

А хмаринка сорок п’ята у дворі стояла грізна
І сварилася: «Гуляти більше не пущу!»
А коли краплинки встали, вже було занадто пізно –
Райдуга була у небі, як після дощу!

Загортаюсь у клубочок кошеням
І підстрибую до неба мавпеням,
За метеликом біжу я навздогін,
Не жаліючи ні ліктів, ні колін.
В голові моїй сто тисяч запитань,
Всі секрети розгадаю без вагань,
Мама каже, що за літо я підріс,
З-під стола уже видніється мій ніс.
"Ти - великий, - запевняє мене дід, -
Вже шнурки в*язати вмієш так,як слід,
Восени, онучку, пІдеш в перший клас,
Наче річка, пропливає швидко час".
Я - дорослий, в мене є велосипед,
Татко скоро подарує ще й мопед,
Для бабусі я - зразковий молодець,
І вона мені то сирник, то млинець.
Мама кашею частує, я росту,
Вона каже, все сприймаю на льоту,
Як інакше? Це ж такий цікавий світ,
Я - великий. Бо мені вже вісім літ.
 

Коли я був ще у садочку,
Сидів не раз і у куточку,
І після раннього купання
Зустрів найперше я кохання.
Було їй п’ять, мені чотири,
Не мав ні авта, ні квартири,
Вона була ще незаміжня,
Та то моя любов тодішня.
Я не писав іще куплети,
Носив їй масло і конфети,
Ну і вона мене кохала
І навіть раз поцілувала!
Але прийшов до неї інший,
За нього точно був я гірший,
Бо то прийшов до неї тато
Із дитсадочка забирати.
Вона мені розбила серце,
А я розбив її люстерце,
І не конфет, а з маком дулю,
Нічого більше не дарую.
Таке от перше те кохання,
Що принесло розчарування,
Мораль історії ж така:
Не трать бездумно п’ятака.
 

У кватирку, мов сестричка,
Стука дзьобиком синичка:
"Не забула ти про мене?
В мене пір'ячко зелене,
Я вся спереду жовтенька,
І сама така маленька..."

"Ні, синичко, не забула!
Черевички теплі взула?
Я ж без тебе - ані кроку!
Ось довчу лише уроки...
Почитаю я вже потім,
Почекай мене на плоті... "

"Ой, куди ж ти, доню мила?
Ти ж уроків не повчила!
Обіцяла ж - на п'ятірку!..
Не пущу тебе на гірку!
Чом сумне у тебе личко?.."
"Мамо, мамо!.. Там - синичка!.."
 

Чомусь мене в садочок ,
Ніхто не відпускає.
Всі кажуть , що маленикий,
Ще вік не дозволяє.
А я такий великий ,
Аж майже вже сиджу.
Сміюся - я веселий,
Та іграшку гризу.
І є у мене зуби ,
Чотири ! Уявіть !
Уже я дуже скоро
Навчуся говорить.
Тоді мене вже точно
В садочок заведіть,
Бо дуже я вже хочу
Із дітками дружить.
 

Сьогодні тема, наче гра,
В мандрівку їхати пора.
Слід нам засіб вибирати,
На чому будем мандрувати.
Наприклад, є велосипед,
Педалі крутимо вперед.
Але устали наші ніжки,
Нам відпочити треба трішки.
Є кращій засіб ще у світі -
Автомобіль сьогодні діти.
На ньому ідемо до моря,
Дорогу вказують нам зорі.
А що би море перепливти,
На корабель нам треба сісти.
А щоб летіти вище хмарок
В літак ми сядем незабаром.
Але були інші часи,
Де були коні до снаги,
Їх запрягали у візки
Про це дізнались щойно ми.
Тепер додому нам пора,
На цьому скінчилася гра!
 

Ішов лугом Чорногуз
Ніс у мішку він гарбуз,
Раптом жаба виглядає
І здивовано питає
-Чи не тяжкий гарбуз дуже,
Добродію Чорногузе?
Поки відповідь чекала
То й вона в мішок попала.
Та всеодно., вже й з мішка
Чорногуза все пита:
-Чи не тяжкий гарбуз дуже ,
Чорногузе любий друже?
Чорногуз мішок знімає
І так їй відповідає:
-НЕ СУНЬ ,жабко ,СВОГО НОСА,
У ЧУЖЕ,НЕ СВОЄ,ПРОСО .
Це прслів"я треба знати,
Щоб в мішок не потрапляти.
 

Десь-колись, давним-давно,
Сів горобчик на вікно.
Заглянув до нас тихенько,
Попросивши крихтів жменьку.
Відчинили ми віконце,
Зазирнуло до нас сонце,
А горобчик не летить,
Все сидить і цвіріньчить.
За відвагу ось таку,
Дали крихтів смільчаку.
І від-тоді, з того дня,
Ми годуєм горобця.

Борщик кухарі зварили,
По тарілочкам розлили.
Діткам вистачить усім,
Бо каструлька літрів сім.
В світі інші є прибори
І виделки і ножі,
І вони служить готові
Для нас з вами дітлахи.
У японців інший погляд
Палички для їжі роблять,
Ними вміло управляють,
Навички немалі мають.
Ми забули є ще ложки,
Поряд невеликих трошки.
Є ще кавові сервізи
І у них свої сюрпризи.
Кавою нас пригощали,
Ми спасибі їм сказали.
Що казати важко діти
Без приборів точно жити.
Ми до них уже всі звикли,
І вони тепер не зникнуть.

ВІРШІ ПОЗА КОНКУРСУ:

Я бачив золота багато,
Його в долонечках тримав.
"Хліб - наше золото,"-завзято
На елеваторі читав.
-Чому?,-задав питання діду
(В надії,що дідусь все знає),
А він якраз чекав обіду,
І враз мені відповідає:
У хліба.внучку, цінність злата,
Це мусить знати і маля,
Він голоду не дасть забрати

В людей безцінне,це ЖИТТЯ,
Хліб треба завжди цінувати,
Є ХЛІБ,ТО БУДЕ І БУТТЯ.