Іри́на (Іраїда) Володи́мирівна Жиле́нко (*28 квітня 1941, Київ — 3 серпня 2013) — українська поетеса, дитяча письменниця, журналістка та мемуарист. Учасниця антиколоніального руху шістдесятництва, хоча залишилася «явищем не дисидентського, а суто літературного шістдесятництва». Була близькою із Євгеном Сверстюком, Опанасом Заливахою, Василем Симоненком, Іваном Дзюбою, Михайлиною Коцюбинською. Працювала у жанрі «міської української прози» в умовах форсованої русифікації Києва у 1980-тих роках. Авторка автобіографічної книги спогадів «Homo Feriens».
І́гор Микола́йович Байда́к (* 27 квітня 1965, Хмельницький) — український журналіст, краєзнавець, поет, фотограф, колекціонер. Член Національної спілки журналістів України та Хмельницької міської літературної спілки «Поділля». Автор п'яти поетичних збірок, путівника «Стежками рідного краю» (2008), співавтор інформаційного довідника «Сатанів — місто-легенда, місто-курорт» (2007). Лауреат Хмельницької міської премії в галузі історії, культури та мистецтва імені Богдана Хмельницького (2009)
Трохи́м Петрович Блажчук (Огневик) (*14 (27) квітня 1904, с. Дзвониха, Вінницька область — †1940, Вінниця) — український селянсько-пролетарський поет, журналіст.
Бортня́к Анато́лій Агафо́нович (* 27 квітня 1938, Олександрівка Тростянецького району на Вінниччині — † 22 липня 2009, Вінниця) — український поет, публіцист
... Читати далі
Мико́ла Костянти́нович Зе́ров (*26 квітня 1890, Зіньків — †3 листопада 1937, Сандармох, Республіка Карелія) — український поет, літературознавець, аналітичний критик, полеміст, лідер «неокласиків», майстер сонетної форми і перекладач античної поезії.
Одна з поезій
28 серпня 1914
З білявих хмар, із шовкових запон Дивився місяць на стерню і поле; Низами мла стелила довгі поли І сяяв церкви вирізний картон. Степ розповзавсь без міри й перепон, Над ним склеплялось небо білочоле, Мотались дзвоники, і Гуляйполе У діл спускалось, оповите в сон. Я думав: "Степе! За твоїм порогом Що на добридень ’ддасть моїм тривогам? Понура пустка? Темнота гірка? Чи буде день, і світла бистрі скалки Заграють синім усміхом ставка На жовтім дні западистої балки?" 1.03.1933
Вадим Лесич (псевд.: Ярослав Ярий, Ярослав Дригинич; справжнє прізвище: Володимир Кіршак; * 25 лютого / квітня 1909, с. Устя, тепер Снятинський район, Івано-Франківська область — 1982,Нью-Йорк) — український поет, есеїст і публіцист, критик, перекладач, член ОУП «Слово».
Один з творів
ПЕРГАМЕН ПАМ’ЯТІ
Пергамен пам’яті пом’ятий, не шелестить, як шумлять затьмарені сади вечора і вітер гне, наче лук, дугу далечі і луки ликують під фіялками сутінку. Бурий дим – і округла, мов ґльоб, порожнеча. Дим від кострубатих кістяків життя, що попеліють. Порожнеча, яка чекає на повноту. Пергамен пам’яті іржаво запалює свічі на вівтарі вечора. Мов мох полярний – синіють приморозки. Під білими зорями тремтить, мов павутиння, музика Ґріґа. Речі зовсім непов’язані, що існують окремо кожне для себе,– але, наче доспілі овочі з різних дерев, – падають важко у
... Читати далі
Олекса́ндр Васи́льович Бала́бко (* 24 квітня 1955, с. Лісконоги, Новгород-Сіверський район, Чернігівська область) — український публіцист, прозаїк, поет-пісняр, журналіст. Член Національної спілки журналістів України з 1982 року та Національної спілки письменників України з 2006 року.
Один з віршів
Спека
Сонце пече, і пече до згуби, В липи старої злиплись губи. В полі ромашка зайшлася болем,- На пелюстках сухих і кволих Уже ніхто ворожить не хоче, Замість зізнань – тире і прочерк… То наяву наче пекло, Боже! В сіру хустинку збилась рожа, -- Де ж та корона із пишним цвітом? Небо безхмарне, гарячий вітер Не обвіває, а тільки сушить… Ще замалими впали груші, Мостом лежать у нас коло хати. Хреститься мати, молиться мати, Благословення з неба діждати Хоче вона і вся родина, І весь наш край, і вся країна. Та ось упала перша краплина… ... Читати далі
Гончаренко Валерій Васильович (23 квітня 1942, смт. Мирна Долина, Попаснянський район, Луганська область — 9 червня 2000, Кіровоград, Україна) — український поет. З 1984 року член Спілки письменників України.
Уривки з творів
Бути променем чи краплиною, Лиш світитися Україною. Бути вітром, крилатим вітром, Спів про неї нести по світу.
У грудях серце б’ється щемко. Вже айстри зоряні цвітуть. Зелена вулиця Шевченка І незабутній інститут. Плинуть, неначе лелеки, В рідний мій Кіровоград Роки студентські далекі І не вертають назад. Ми із канікул поспішали Шляхами спогадів і снів. Нас проводжали не вокзали, А молоді пісні, пісні. І тут в навчанні і коханні Гортали весни ми свої. Нам навіть дзвоники останні Дзвенять, мов срібні солов’ї.
Андрій Олександрович Охрімович (* 22 квітня 1957, Дубно, Рівненська область) — український журналіст, телеведучий, поет.
Один із творів
Я руйную сади, я руйную ваш цвілий спокій, насипаю могили над підлим поняттям “Нора”. Насипаю могили, насипаю могили, роки підкрадуться тихенько і землею дихнуть: “Пора”. Я руйную сади, солов’їв виганяю з раю, я руйную сади і палю за собою мости, я руйную, руйную, від сміху тихенько вмираю над отим анемічним бажанням рости. Я росту по коліна у землю, у морок, у гній, я росту, а вірніше зростаю, вмираю, я зникаю невпинно, як капає з свічки лій, я нічого, нічого, повірте, нічого не знаю. Ах! Я знаю одне, що у серці від штопору рана, відкупорено пляшку густого, мов мед, вина. Ну, а поруч вона, бліда, мов цитата з Корану: повідомила тихо, що завтра прибуде весна. Я від неї в поля, я від неї до сивого міста, до віт
... Читати далі
