Не кажи нічого, просто обійми мене і знову поламай. Вирви з корінням своїм трепетним диханням, замочи сльозами невиплаканих бід… Мені не боляче… я вистою. Тільки от для чого було створювати оцей прекрасний СВІТ.

Світ у вихорі твоїх очей
Купає променем тепло за небокраєм, бездушну тінь ночей леліє у сльозавім Раю. 
І краплі по щоках дощу, малюють береги майбутнім рікам, а гори грохотом – Люблю, здригають небо цілим світом.

Закрию рота вітрові своїми вітами – палким шептанням.
Обійнявшись скраю поля, набравши в ніздрі волі стоятимемо до світання. 
Він подих згубить свій у листі мов сонця блиск в криштальному намисті.
І я розтану.

Скажи, чому так пахне літом у твоїх обіймах
І дивний вітер летить з моїх оголених грудей,
Чому так божевільно, дико і нестримно сильно
Безтямно в захваті народжую оновлену Себе?

Литст від Бога

Мій любий Світлячок, коли ти спала то я прочитав твої твори. Вони Мені дуже сподобались.

І Я вирішив, що ти станеш Янголом.

Бог

А дощ іде і парасолька гине
В моїх слідах на твоїй глині.
Грім гримить у блискавиці
Нетлінним спалахом у лиця.

Ти казав, що весна схожа на мене
Я повірила і розквітла в зеленій безмежжі, у подиху свіжого вітру… 
Ти казав, що ластівка носить мої крила,
Я повірила і під дахом будинку гніздечко діточкам звила.
Ти казав, що Сонце гріє моїм теплом,
Я повірила і віддала для тебе цнотливо-нестримну Любов.

Бути, чи не бути?

Шекспір

Я – тиша. 
Ти – мій оберіг.
Рівновагою розбиваю коліна об космічний поріг перед тобою. Молюся. У видінні, в мереживі мрій, в круговерті пилу й азоту, трішки вогню, води, краплиночку вітру.

Тихо, спокійно, бентежно, безмежно….
Цс-с-с-с…. мовчи, ковтаючи присмак мого пальчика, коло шалених губ своїх. Послухай, як вигинаються вигини у стовбурах запізнілої весни і колишуть. Так буревійно огортають бруньки біло-рожевим цвітом і пахнуть.

Якби зустрітись на рік раніше 
А досвід мали такий же самий...