У ніч таку я мов від себе вільна
Єство гріховне лине від вікна
Кудись увись: то стрімко, то повільно,
І я одна у Всесвіті, одна!

Тікає кіт, ховається собака,
Ти дивишся, лякаєшся очей,
А я сміюсь, читаю дивні знаки
І знову йду у темряву ночей.

Тріпоче вітер довгі мідні коси,
А я сміюсь. Скажений маю сміх.
Не холодно мені, хоча вже пізня осінь.
Я знов грішу. Пекельний маю гріх.

А вранці повертаюся додому.
Мовчиш ти, мов нічого не було.
Лиш притискаєш міцно, як в судомах.
По тілу розливається тепло.

Сьогодні я літала десь у Відні
І стукала у вікна королю.
Ти здогадався, милий, що я – відьма,
Але тебе всім серцем я люблю!

"видалено за бажанням автора".

Знов горить життєдайний вогонь.

Вибух -- батько світів невгамовних,

що стирає з натруджених скронь

цвіт дрібниць золотих і любовних.

Ще бодай кілька кроків, іще

трохи швидше, влучніше, щоб знову

міг полити гарячим дощем

світ обману й янтарну полову.

Не лякайся, бо лагідна сталь

на руках, чи в сплетіннях -- омана,

що лоскоче зрадливу печаль,

помирати ж ніколи не рано.

Нам надію вогонь дарував.

Знову танець свинцевий кружляє,

щоб Господь знов Петру наказав

пропустить відчайдухів до раю.

Розбиваючись в бризки об лід

нездоланної світобудови,

змиєм кров"ю безвиході слід,

щоб світанок яснішим був знову.

Тисячі ми голів і долонь

склали юних безмежних жертовних.

Й знову бунт -- життєдайний вогонь,

вибух -- батько світів невгамовних.