Пробую зрозуміти святість батьківської хати, якої не бачив, про яку так солодко говорили мої тато коли дитиною я був. Вони брали мене на коліна і починали говорити тихим голосом, а словами солодкими, зрозумілими для мене, як дитини...
В Україні пісня лине воріженьків України. Це слово для них є плахтою на бика. Розуміють світ, як хочуть. Історія їх коле в очі. Для них Київська Русь не була велика.
Нині, коли ми в чужині, я, син рідного Улюча, повертаюся в пам’ять предків, які залишили мені її в чужині. Свої мене розуміють. Розуміють сусіди, бо знають, що я – син Бескидів, син Надсяння, де мова наша, як роса рання розкидала перлини забутих нині слів. Тому думками, власне, лечу туди і бачу, як плачуть руїни церков, попелища сіл, цвинтарі, де поодинокі могили говорять, що ми там жили. Як батьки своє любили, як хотіли вертатися на землю свою, хоч знали, що там нема хати, бо спалили її у 1946 році, а в сорок сьомому викинули нас зі свого. Такі були часи, що люди ставали проти себе, проти Бога.
Церква в нас живою Для християн буде Коли в ній собою Стануть наші люди Лемко бойко гуцул З під Карпат русини Зрозуміти мусять Хто для них родина Не Москва а Київ Є джерелом слави Хто це зрозуміє Той сином держави В якій гербом тризуб Гімном «Ще не вмерла…» Ось наша девіза Як народу перла. 18.04.2021р.
Зупинися і задумай лемку – брате Над тим, що твій батько у ті роки втратив Згадай злочин з яким в гори прийшов сусід Про поведінку свою він знати мусів