Нині, коли ми в чужині, я, син рідного Улюча, повертаюся в пам’ять предків, які залишили мені її в чужині. Свої мене розуміють. Розуміють сусіди, бо знають, що я – син Бескидів, син Надсяння, де мова наша, як роса рання розкидала перлини забутих нині слів. Тому думками, власне, лечу туди і бачу, як плачуть руїни церков, попелища сіл, цвинтарі, де поодинокі могили говорять, що ми там жили. Як батьки своє любили, як хотіли вертатися на землю свою, хоч знали, що там нема хати, бо спалили її у 1946 році, а в сорок сьомому викинули нас зі свого. Такі були часи, що люди ставали проти себе, проти Бога.
Пригадую, як батьки наші хотіли повернутися до своїх стежок і доріжок посеред полів. До потоків, що, спливаючи з пагорбів, давали їм спокій. Бувало, що в них тоді промивали свої заплакані очі. Вони готові були своїми поораними віком руками виривати бур’ян, не лиш з могил, але й з місць, де стояла їхня хата. Вони хотіли над рідний, бистрий Сян. На жаль, не мали ні сил, ні крил.
І не вернули. Заснули на чужій землі, хоч я впевнений, що їхні душі полетіли у свої рідні Карпати, щоб попрощатись з тим, що народ наш втратив. Я виловлюю з пам’яти слова тата, які говорили до мене ще за життя:
„Сину, я хочу вертати на своє“. Тоді я їм говорив: „Тату, прецінь там немає хати, де будемо спати? Нема вже вашого і мого села. Вже й попіл роздув вітер. Як будемо жити там?“. На це вони мені: „Прецінь там, на Дубнику, стоїть відвічний наш храм. А ми на своїм поставимо хоч яку хату, задашимо, тобто вкриємо її чатиною, галуззям, якого там багато, бо на черепицю, чи бляху треба буде почекати. Але це буде наша хата, своя на своїй, на нашій землі. А з часом побудуємо нову, муровану з каміння, і вона буде на покоління“.
Це були мрії мого тата. Не було дане, щоб здійснились.
Нині їх спогадами живу я. Настає Свято Вознесіння Господнього, Улюцьке свято, бо церква, що на горі Дубник, є власне під Покровом Вознесіння Господа нашого Ісуса Христа. Вже понад 30 разів зустрічались в Улючі, що над Сяном, вигнанці і нащадки того села, тих земель, розкинені по всьому світі, щоб помолитися при капличці в Грушівці, де рік у рік ставали біля себе священики Православної і Української Греко- Католицької Церков, і разом всі ми молилися за душі всіх тих померлих і убитих, які спочивають на полях і в лісах грушівської і улюцької земель. А далі всі прочани йшли, щоб помолитися на церковиську, де стояла до 1950-их років нова церква під покровом Св. Миколая, яку зруйновано за дозволом тодішньої польської влади.
Всі ми завжди хотіли побути з собою, щоб поспілкуватись, щоб почути історію села словами тих, які пам’ятають ті жахливі часи. А таких людей з кожним роком менше і менше. Так хочеться сісти при вогнищі і спекти ковбаску, випити гарячої кави чи чаю, а також і розмовної води. А коли сонечко заходить за улюцькі гори – за Дубник, за Дівину, за Сторожиска, присутні стають разом, щоб поспівати по свому з друзями старі і сучасні українські пісні.
Коли б не пандемія, людей на свято приїхало б багато, бо то круглі роковини – 75 років минає, як був спалений рідний Улюч… То був 1946 рік. Була весна тепла і гарна, як нині. Так про неї говорили в родині. В квітах були сади біля кожної хати. Тоді мене в утробі носила мати, коли мусіла тікати з сестрами і коровами у ліс, бо ішла драма. В село прийшло військо і підпалило улюцький рай. Знай про це, вільна Україно!
Поділіться цією новиною у Фейсбуці або роздрукуйте:
Переглянули твір - 1174 чол.
у Вас # закладок
Автору за твір:
Автор чекає на Вашу оцінку та коментар
Всього коментарів: 0
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
leskiv: Дякую за коментар. Вони не дурні, їх так "оболванила" їхня рашистська пропаганда,що витверезити їх можна лише з допомогою зброї. Інакше не зрозуміють, не дійде. Це як у фашистській Німеччині
та
у Вас