При світлі без лампи, без дихання кроків тужливих самот, вмикаю безжально дитяче серденько чеснот і плачу, ну просто ридаю. В помилках орфографії граматичного світу тікаю на край… безмежності, волі...
Не кажи нічого, просто обійми мене і знову поламай. Вирви з корінням своїм трепетним диханням, замочи сльозами невиплаканих бід… Мені не боляче… я вистою. Тільки от для чого було створювати оцей прекрасний СВІТ.
Світ у вихорі твоїх очей Купає променем тепло за небокраєм, бездушну тінь ночей леліє у сльозавім Раю. І краплі по щоках дощу, малюють береги майбутнім рікам, а гори грохотом – Люблю, здригають небо цілим світом.
Закрию рота вітрові своїми вітами – палким шептанням. Обійнявшись скраю поля, набравши в ніздрі волі стоятимемо до світання. Він подих згубить свій у листі мов сонця блиск в криштальному намисті. І я розтану.
Скажи, чому так пахне літом у твоїх обіймах І дивний вітер летить з моїх оголених грудей, Чому так божевільно, дико і нестримно сильно Безтямно в захваті народжую оновлену Себе?
Ти казав, що весна схожа на мене Я повірила і розквітла в зеленій безмежжі, у подиху свіжого вітру… Ти казав, що ластівка носить мої крила, Я повірила і під дахом будинку гніздечко діточкам звила. Ти казав, що Сонце гріє моїм теплом, Я повірила і віддала для тебе цнотливо-нестримну Любов.
Я – тиша. Ти – мій оберіг. Рівновагою розбиваю коліна об космічний поріг перед тобою. Молюся. У видінні, в мереживі мрій, в круговерті пилу й азоту, трішки вогню, води, краплиночку вітру.
Падає сніг з похмурого неба
Думками лапатими в долоні мої,
Долоні маленькі шепочуть про тебе,
Про вкрадене літо в зими.
Рукав із теплого светра
Ковтає сльозину щоки,
Просто… хочу до тебе,
А ти…
