Привіт усім. Можлвио комусь буде цікаво глянути на невеличку збірку під назвою "Світ Добра", а також послухати пісню у моєму виконанні. Тільки не судіть строго, бо я не співачка, тільки люблю співати. Що з цього вийшло буду рада Вашим відгукам. Будь ласка для перегляду перейдіть за цим посиланням: http://svitlana.ru/svitdobra.html
Книгу можна завантажити і пісню також (прокрутивши сторіночку до кінця)
З повагою, Світлана Перший паперовий екземпляр отримала Катруся. Їх лише чотири, покищо, але все попереду.
Ти постелив мене і я лягла. Так просто, знаєш, розкинулася перехрестям серед доріг. Інакше просто не змогла б дійти ногами босими то твоїх босих стертих ніг.
- Глибоко. А можна я піддихну трішки подиху, Трішки піддую у ніздрі любові, Затамую серце подивом Спомином долі Що руки простерла обидві до тебе І лінії світла змалювала в очах …
Коли я виросту, то стану президентом. Мам, а що треба знати краще, математику, чи українську мову аби бути президентом? Спитала дівчинка у жінки, котра сиділа на зручному шкіряному диванчику і дивилася крізь вікно на сніг. Не повертаючи голови мама відказала - треба вміти любити.
Дивний вітер віє з твого горизонту. Дивовижне сонце заглядає з твого космосу та прямісінько у мою душу. Неймовірний спокій колише думку мого сумління, і дощ… і дощ шепоче віями про тебе.
- Дивно. - А що тут дивного? Я ж просто тебе хочу. - Дивно, за що ти мене хочеш - Ти питаєш, чи кажеш? - Не питаю і не кажу – відчуваю. Тепер я знаю, тепер я точно знаю, що ти хочеш мене просто так. - Та ну, не просто так. - Як ні? - Я хочу тебе аби ти мене взяв.
Ти геній. І я геній. Ми обоє геніальні. :) Ми лікуємо один одного. Я тебе пишу, а ти мене слухаєш. Я тебе слухаю, а ти мене - пишеш. Адже я музика, твоя музика, музика генія. Геніальна музика. Розгорни мене скрипкою, я так хочу і фортепіаном також, і флейтою… Розгорни мене диханням нот на чистому аркуші паперу – розлий чорнило вмокаючи кутик гострого пера. Розгорни мене… По шкірі мороз у мене від тебе, а в тебе від мене. Божевілля. А тепер відкрий очі.
Привіт. Я вже
вмію вимовляти – мама. Правда, по-своєму. Нічого, мене розуміють. Навчилась
танцювати. За це мені платять. Небагато, але краще менше і спокійно, ніж багато
і без сну. Та часом здається, щотой сон
спокою поглинув масиякоюсь невизначеною
хвилею радіації, чи може свідомо виведеним вірусом байдужості. Епідемія.
Ну от, замість
того аби повитирати в кухні підлогу, я сіла записувати. Повз моє вікно проїхав
автомобіль, так запаморочив голову вузькими колесами і чавканням калюж на
дорозі. Хіба я не така, як усі? Хіба не жінка?
