Кава. Чорна кава без цукру. Аромат ранку, пусті обійми, за вікном туманне небо – дощ. Сьогодні дощ народився з туману. Обійняв мене поцілунком пригортаючи смаком мелених зерен і запахом.
Інколи… Знаєш, часом я не можу зібрати себе до
купи. Якось гвинтиків не вистачає, чи що?. Смішно. Усміхаюсь. Хіба не видно,
які смішні букви, як і люди. Люди – це букви. До чого тут люди?
Вона подзвонила мені з того світу, сказала: - Привіт, Світланко. Ти довго не приходила, ось уже рік не бачились, певно зайнятою була… а мені захотілось тебе побачити, та я не могла ходити. Тому вирішила до тебе прилетіти. Ну чого ти плачеш? - Вибач… я навіть не привітала тебе з днем народження кілька днів тому… - І правильно, ось мій новий день народження. Тепер я вільна, як птах і щаслива. - Вітаю, моя люба… а ти на мої сльози не зважай, вони від щастя…
Розбуди в мені ніч і я стану Зіркою. Втоплюся у ванні поглядом, Коли ти піднімеш очі до стелі. Просто розбуди мене, коли я захочу торкнутись думками твоїх густих вій. А коли настане день то витру промені сонця з твоїх щік - я поряд.
Візьми мене так, аби я захотіла перекинутись сном на твоєму плечі, Розчесати пальцями вологу з губ заплетених вінком приливу, Так, аби ілюзія набула ознаку межі… так, аби я просто хотіла. Візьме мене в руки широким дотиком грудей, поміж людей, Порухом єдиної миті, візьми мене громом у спалаху блискавиці. Так, аби у нічному небі затанцювали зірки для мене і тебе, Аби місяць закинув гачечок у спальню і ми, підвішені в екстазі Святкували небо в дикім танці. Еволюція чудесна.
А давай, ми будемо дихати разом. Я розпроструся на твоїх грудях, І так лоскотно прошепочу на вушко Бездоганно звабливий віршик, Прочмокаю танець волосинок, Які губляться між диханням Твоїм і моїм…