З анотації до першої книги поезій В. Цимбалюка «Аристократичні почуття»:
     Вірші та прозові мініатюри автора передають розмаїтий і складний душевний стан сучасної молодої людини. Вони не є простими і легко зрозумілими, у них багато експресії і ритмомелодики. За неочікуваними і багатотлумачними, а інколи складними образами ховається то радісний, то сумний, то войовничий світ його героя. Страждання, війна, кохання, свобода, панування - це головні слова його книги, і без них її неможливо навіть уявити.
     Книга розрахована на вузьке коло читачів, насамперед на істориків, філологів, філософів, а також на всіх охочих.

Крізь туману, густу пелену
і крізь вічність незримих шляхів,
розгледів в небі свічку живу
і все життя до неї летів.

У часі недосяжна вона,
надією світила у світ
і давала, давала тепла,
щоб кожен знайти міг її слід.

Все дістати її я хотів
і впавши долу, Бога молив,
що би стала реальність із снів,
й тими снами молитви я жив.

А свічка розправила крила
і покрила земний небосхил,
як біла голубка в злетіла,
нових даючи радісних сил.

На землі голубка, в небі свіча…
Любов - вічність у часі єдна,
Божа Премудрість тільки одна
Духом Святим наш світ зберіга.

Поряд Тебе стою сього дня
в покаянні, в очі дивлюся,
Матір неба, прекрасна зоря,
щастя – бо я Богу молюся.

Подих вітру прогнав пелену,
поряд вічність незримих шляхів,
у серці вгледів свічку живу,
опустилась реальність із снів.

На землі голубка, в небі свіча,
мелодія ніжна нас все єдна.
Божа Премудрість в світі одна,
Як же близько твої берега.

- Пір’ям-пір’ям-пір’я-рям..... – наспівувала собі під ніс Танюшковичка. Вона, напевно, вже двадцять п’ятий раз виміряла межі подушки і все ніяк не могла вгамуватися...
- Та що з тобою? – не втримався Владюшковик.
- Та от думаю...
- Про що, якщо не секрет?
- Таня навчання запустила... оцінки погані... обманювати почала...

Дивлюся в Твої очі,

В році - чотири пори, такі різні.
Кожну із них, за щось, тай люблю.
Чотири пори то люті, то ніжні,
За кожну із вас Бога хвалю.

Зима - так сурова, холодна пора,
Снігом білим покрита земля.
Навкруги одна чистота, чистота,
День народження Спаса Христа.

Весна – вселяєш, даруєш надію,
Душі грієш первинним теплом
І Благовістом скріпляєш нам мрію,
На воскресіння душ із Христом.

Літечком теплим луна поголосся,
Дух Святий нам готує жнива,
На Трійцю, дозріває Боже колосся,
Що Премудрість весною плела.

Осінь - закидала душі дарами…
Ніби смуток, бо вже листопад,
Вічний Покров Богородиці з нами,
Дарує чистоти снігопад.

Убілилась земля, бо знову зима,
Де Михайло на білім коні
Сповіщає, щоб була чиста душа
І раділа майбутній весні.

Коли за віконцем згасне останній ліхтар у наших подушках почнеться своє життя. Чому ти дивуєшся? Хіба я тобі ніколи не розповідала про те що подушки це хатинки для маленьких подушковиків? Це ж вони нам вночі розповідають на вушко казочки. Так, так, так! Саме вони збірка усіх наших снів, наші снознайки.

Ромашка польова, пелюсточки білі,
ніби в долонях, голівка золота.
Два ніжні серця у коханні не смілі
шукають пораду і в тебе пита.

Ромашечка мила, будь-ласка скажи,
дай мудру пораду на довгі роки,
бо не знаю чи любить, а ти підкажи,
течія носить по коханню ріки.

Волосся зворошене дибом встає,
Коли бачу далеке відлуння війни.
По тілі гуси ний мороз настає,
Перед очима друзі шкільні, хлопчаки.
Акація біла в шкільному дворі,
П’янким запахом вертає в давні часи.
І дзвоник нагадував тій дітворі,
Як безтурботно у війни грали, жили.
Виросли ми, разом сонце в стрічали.
Бал випускний, атестат тримали в руці.
Танцюючи білий вальс, ще не знали,
Які приготовив військкомат папірці.
Військовий квиток, червона книжчина,
Ти лежиш на полиці, як спогад тих днів.
В матері лічена кожна година,
Сивина покривала волосся від снів.
Літак приземлився в чужому краю,
Міняючи долі друзів милих, шкільних.
Ви солдатами стоїте у строю,
Кров’ю обливається серце у рідних.
Афганістан – обстріляні дороги.
На перевалах, від вибухів завали.
У військкоматах оббиті пороги,
Матері синів на війну не пускали.

Безмежні простори рідного краю
Піснею линуть в зоряний водоспад,
музика ніжна звучить з водограю,
веселить душу пори літньої лад.

Україно моя, материнська краса
слізьми омита, очищена воля,
Батьківська хата, як ранкова роса,
в ній заповідана бажана доля.

Духмяні сади, золотаві луги,
казкові ліси, Карпатські ті ріки,
Дніпрові величні, круті береги
поєднані ми з тобою навіки.

=======>

В муках нестерпних, мене, ти роджала,
Від болю тіло щеміло твоє.
Радісна, чеканна мить ця настала,
В руках тримаєш дитятко своє.

Скільки довгих ночей, ти, не доспала,
Колихала, носила, співала,
Грудним молоком напувала,
Коли сонце в зійде, все чекала.

Все життя твоє серце за мене болить,
Скільки літ з тої пори вже пройшло,
Душа твоя й далі, вартує, не спить.
Так завжди буде, так є, так було.

О, материнське серце, ніжне твоє,
Поряд назавжди буде зі мною.
За тебе, я Богу дарую своє,
Щоб вмилася ти, від Духа, росою.

Довгі ті ночі, що ти не доспала,
Світ покривають сонця любов’ю.
Серце твоє, рука Божа тримала
І надалі пригортає з любов’ю.

Барвисті метелики снів кольорових
У дитинство щасливе вертають мене.
В реалії тих почуттів, ще здорових,
Не плямованих часом, що вік цей несе.

Дитинства моменти – колискові пісні
І голос бабусі, що співала мені,
Повертається ніжно, у серці дзвенить,
І я відчуваю, люблю милу цю мить.

Сни кольорові, як картини чудові,
Дзвінко линуть в рідній, матусиній мові,
Молодій, енергійній - мові єдинства,
І батьковім слові, пораді з дитинства.

=======>