|
|
В розділі матеріялів: 1099
Показано матеріялів: 1041-1060 |
Сторінки: « 1 2 ... 51 52 53 54 55 » |
 Ще змалечку я мріяла побувати у космосі, на якійсь
фантастичній планеті.
Одного разу я нарешті наважилась
і написала листа найголовнішому Космонавту. Через кілька тижнів мені прийшла відповідь,
там було написано: «Люба дівчинко, приїжджай до космодрому, полетиш з нами до планети
Вишень — є одне вільне місце».
Я мерщій зібралася, відпросилася у мами, сіла в автобус і поїхала
на космодром.
=======>>
|
На віях святково загусла
рожева липка карамель,
залишена пізнім світанком
в десертному блюдці
зорі...
|
|
Просто стан душі у певний момент часу... Не прошу зрозуміти, лише прочитайте, а асоціації в кожного будуть свої... особисті...
|
Твоє чорне пальто
розцяцьковане
відбитками
тонких пальців,
що їх колись опускали
в півлітрові дзбанки
прозорого меду
й еротично
по тому
клали до рота,
мізинцем торкаючи
кутні зуби.
Чиєсь біле волосся,
чиясь протеїнова згуба
вчепилась приречено
в комір
твого
унісекс пальто-
банально
промовистий контраст:
"Do you trust me?"-
"I don`t trust..."
Білі ребра
смутних батарей
(з них Ніхто не творив
Єву)
гріють спину,
пожадливо слинячи
іржею,
сублімують сухе
тепло.
А я захлинаюсь
плачем,
стурбована істиною
до глибин зіниць:
я знаю
чому пахне медом
грьобане
твоє пальто.
|
У мене є
бірюзові
шкарпетки,
зв'язані
з чиєїсь
бірюзової
шерсті.
Мені шкода
того,
колись
бірюзового,-
тепер він
ходить
безколірний
й голий.....................
|
Зелена трава
фарбується кров'ю:
ти гостриш свій меч
об голівки кульбаб,
мовчки дивлячись в вічі,
питаєшся, хто я.
Ким же можу я бути?-
безсловесний твій раб.
Кров ковтає земля,
наче спрагла до болю,
наче пити їй дощ
сотні літ не давав,
гостриш меч об траву,
здатний стати до бою,
а я поруч стою-
безсловесний твій раб.
Вже плюється земля-
досить випила крові,
вже нагострений меч
проти сонця блищить.
Безсловесний твій раб-
меч навис наді мною-
і від смерті мене
відділяє лиш мить.
|
Усюди всюдисущі таргани: принишкли і радіють, що вже жовтень- скоро опалювальний сезон. Мерзлякувато й мляво кутаються в павутини. Мов аристократи, натягують на вусики срібні пенсне, дрібними ковточками злизують вологу з малокаліберних труб, і гуляють поночі парами по гладеньких поверхнях кухонних стінок. Ти спиш? Ти бачиш про них сни? Ти мрієш бути з ними? Вимірювати брунатним тільцем радіуси шпарин, спотикаючись об крихти житнього хліба, й лаятись по тому тихим комашиним арго? Мрії збуваються: Прокидайся, Франце. Ти уже помер.
|
Мовчання істерично плаче, ефектно шморгає у такт, ти по-англійськи йдеш. Це, звісно, значить - в театрі нашім черговий антракт. Ну що ж, іди - опуститься завіса, замовкне врешті стомлений суфлер, не вийде грати роль розніжена актриса, не вибухне від оплесків партер. Авжеж, іди. Зусиллям скину маску, і міміка, колись закована у гіпс, розмокне, й глиною заплаче, розчулений до сліз, протагоніст.
|
Різко коліном у асфальт розпечений, тримаючи пальцями пульс у скронях, нанизуючи на вії червоні кола- очі, стомились сонцем. Густота стає небезпечною- 1000 промілле, абсолютна тиша вивертає легені, Тепер, врешті-решт, навчусь дихати. То знову було дежавю.
|
 Жанні 10 років. Вірші та казки надсилались до міського рівня республіканського конкурсу "Розкрилля душі" (2006р). Жаннина казка "Вишнева планета" зайняла 3 місце міського рівня цього конкурсу.
На фото: Жанна з вчителем української мови Комашко Оксаною Семенівною.
========>
|
|
Вона не вірила в любов.
Жила так як усі...
Переживала щастя й горе знов і знов,
Та дуже рідко чули її сміх.
Ні, не плакала вона,
Лише самотньою була в юрбі,
Але в житті настала новизна
І зник враз її сум і біль.
Вона побачила його...
Розумного, красивого і молодого.
І хоч не розуміла ще всього,
Крім нього не хотіла вже нікого.
Їх погляди зустрілись...
Наче блискавка між ними пролетіла.
Ця мить немовби зупинилась,
А вона десь зникнути хотіла.
Бо він до неї йшов повільно,
Всміхаючись красиво - наче бог.
Можливо, це все навіть дивно,
Та вони залишились удвох.
Разом увечері гуляли,
Милуючись заходом сонця злотого
І довго-довго розмовляли,
Не помічаючи навколо вже нічого.
Для неї це була неначе казка,
Яку читала мама перед сном,
Та скинув він красиву маску
Тоді, коли йшов дощ за її вікном.
Скінчилася любов...
Зостався сум і біль на серці
Вона сама залишилася знов,
Та в серце не закрила дверці.
Час минув, загоїв рани...
Вона живе й чекає майбуття
Тепер вона вже вірить у кохання,
Яке залишиться на все її життя.
|
|
Заставили на теорі тексту писати міні-твір з використанням сакральної лексики. Навіть самій дивно, що це написала я-для якої релігія становить лише культурно-історичну цінність...
|
Болить душа і плаче
І гине в пустоті.
Ніхто її не бачить
В рутинній суєті.
На серці тяжкий камінь
Лежить уже здавна
І так він душу давить,
Що сил уже нема.
Душа кричить щосили,
Та хто її почує?
Хто дасть їй білі крила
І легкість подарує?
Камінь зла, байдужості людської
Давить сильно її суть.
Хто ж могутньою рукою
Лихо зможе відвернуть?
Огляніться, люди милі!!!
І послухайте себе!
Може вже останні сили
Серце ваше віддає?
Камінь зла ви підніміть,
Людям посміхніться радо -
І весь смуток відлетить,
Душа розквітне буйним садом!
|
|
Твоя душа мігрувала в інше тіло?
|
Щось трішки про
себе...
Я, Кузьмич
Світлана Володимирівна, народилась 26 лютого 1988 року, в дуже древньому і
величному місті Володимирі-Волинському, що на Волині.
З дитинства була дуже спокійна і тиха
дівчинка. Дуже любила ( і зараз також люблю) співати. Писати почала
зовсім несподівано. Період, напевно, такий настав.
На даний момент
навчаюсь у Волинському національному університеті
ім. Лесі Українки, на математичному факультеті.
Мій девіз в
житті: «Земля кругла і рано чи пізно спрацьовує закон Бумеранга!»
|
"ТОП++"
-
до творів:
найбільше оцінок, відвідувань, коментарів;
- до користувачів: кількість
публікацій, рівень "довіри", нагороди...
|
|
