Вологі очі

манять блиском

смарагду і розлитої смоли.

Нав"язливе бажання

пальці умочити

у молоко білків,

лизнути і скривитись -

бо солодке,.....

і т.д... Коротше, те, що не визнає в мені Любомир - мій черговий вИрлібр)г

Мов дотик язика до піднебіння,

мов теплий в ромби з кашеміру светр,

заплутатись у тебе із тремтінням

од кінчиків волосся до смугастих гетр.

Заплакати тобі у сонячне сплетіння.

Навзрид.Щоб сонце згасло в тіні вій,

і щоб в слідах від туші і ревіння

читався сум незайманих повій.

Брудна і згіркла. Одцвіла, мов осінь,

Пожовклим шелестом несходжених доріг,

І золотом надщербленим все рідше плодоносить

Надломлений, тендітний хорий сміх.

Надломлена і хора. Одинока,

Омиєш руки, опустивши в мертву синь,

І, мов художниця, примружиш ліве око

І виведеш на склі: Була й Нема. Амінь.

 

    Блукав, не знаючи сенсу поміж знавіснілих. Шукав заледве самого себе. Вдивляючись у чистий захід стомленого липнем сонця, вірив у неминучість долі та благав у Всевишнього правди... колами і спекотними вулицями зубожілого міста, без бажання вертав додому. Ліхтарі знавісніло всміхалися примарним світом і остання цигарка жевріла у непевній долоні... Я йшов додому... Спогади барвистими зміями спліталися у мозку і “People are Strange” лунало в мені... спекотний липень. Лагідна пора...
Отак посеред ночі писати банальні рядки лихої вдачі та мріяти про величне...
Коли ж буде спокій та віра у світле?..