Ромашка польова, пелюсточки білі,
ніби в долонях, голівка золота.
Два ніжні серця у коханні не смілі
шукають пораду і в тебе пита.

Ромашечка мила, будь-ласка скажи,
дай мудру пораду на довгі роки,
бо не знаю чи любить, а ти підкажи,
течія носить по коханню ріки.

Волосся зворошене дибом встає,
Коли бачу далеке відлуння війни.
По тілі гуси ний мороз настає,
Перед очима друзі шкільні, хлопчаки.
Акація біла в шкільному дворі,
П’янким запахом вертає в давні часи.
І дзвоник нагадував тій дітворі,
Як безтурботно у війни грали, жили.
Виросли ми, разом сонце в стрічали.
Бал випускний, атестат тримали в руці.
Танцюючи білий вальс, ще не знали,
Які приготовив військкомат папірці.
Військовий квиток, червона книжчина,
Ти лежиш на полиці, як спогад тих днів.
В матері лічена кожна година,
Сивина покривала волосся від снів.
Літак приземлився в чужому краю,
Міняючи долі друзів милих, шкільних.
Ви солдатами стоїте у строю,
Кров’ю обливається серце у рідних.
Афганістан – обстріляні дороги.
На перевалах, від вибухів завали.
У військкоматах оббиті пороги,
Матері синів на війну не пускали.

Безмежні простори рідного краю
Піснею линуть в зоряний водоспад,
музика ніжна звучить з водограю,
веселить душу пори літньої лад.

Україно моя, материнська краса
слізьми омита, очищена воля,
Батьківська хата, як ранкова роса,
в ній заповідана бажана доля.

Духмяні сади, золотаві луги,
казкові ліси, Карпатські ті ріки,
Дніпрові величні, круті береги
поєднані ми з тобою навіки.

=======>

В муках нестерпних, мене, ти роджала,
Від болю тіло щеміло твоє.
Радісна, чеканна мить ця настала,
В руках тримаєш дитятко своє.

Скільки довгих ночей, ти, не доспала,
Колихала, носила, співала,
Грудним молоком напувала,
Коли сонце в зійде, все чекала.

Все життя твоє серце за мене болить,
Скільки літ з тої пори вже пройшло,
Душа твоя й далі, вартує, не спить.
Так завжди буде, так є, так було.

О, материнське серце, ніжне твоє,
Поряд назавжди буде зі мною.
За тебе, я Богу дарую своє,
Щоб вмилася ти, від Духа, росою.

Довгі ті ночі, що ти не доспала,
Світ покривають сонця любов’ю.
Серце твоє, рука Божа тримала
І надалі пригортає з любов’ю.

Барвисті метелики снів кольорових
У дитинство щасливе вертають мене.
В реалії тих почуттів, ще здорових,
Не плямованих часом, що вік цей несе.

Дитинства моменти – колискові пісні
І голос бабусі, що співала мені,
Повертається ніжно, у серці дзвенить,
І я відчуваю, люблю милу цю мить.

Сни кольорові, як картини чудові,
Дзвінко линуть в рідній, матусиній мові,
Молодій, енергійній - мові єдинства,
І батьковім слові, пораді з дитинства.

=======>

Чи ж побіду довго ждати?

Ждати довго!

То й не жди ж!

Нині вчися побіждати,

Завтра певно побідиш.

Козак-невмирака

з прологу Івана Франка «Великі роковини»