В муках нестерпних, мене, ти роджала,
Від болю тіло щеміло твоє.
Радісна, чеканна мить ця настала,
В руках тримаєш дитятко своє.

Скільки довгих ночей, ти, не доспала,
Колихала, носила, співала,
Грудним молоком напувала,
Коли сонце в зійде, все чекала.

Все життя твоє серце за мене болить,
Скільки літ з тої пори вже пройшло,
Душа твоя й далі, вартує, не спить.
Так завжди буде, так є, так було.

О, материнське серце, ніжне твоє,
Поряд назавжди буде зі мною.
За тебе, я Богу дарую своє,
Щоб вмилася ти, від Духа, росою.

Довгі ті ночі, що ти не доспала,
Світ покривають сонця любов’ю.
Серце твоє, рука Божа тримала
І надалі пригортає з любов’ю.

Барвисті метелики снів кольорових
У дитинство щасливе вертають мене.
В реалії тих почуттів, ще здорових,
Не плямованих часом, що вік цей несе.

Дитинства моменти – колискові пісні
І голос бабусі, що співала мені,
Повертається ніжно, у серці дзвенить,
І я відчуваю, люблю милу цю мить.

Сни кольорові, як картини чудові,
Дзвінко линуть в рідній, матусиній мові,
Молодій, енергійній - мові єдинства,
І батьковім слові, пораді з дитинства.

=======>

Чи ж побіду довго ждати?

Ждати довго!

То й не жди ж!

Нині вчися побіждати,

Завтра певно побідиш.

Козак-невмирака

з прологу Івана Франка «Великі роковини»