Блукав, не знаючи сенсу поміж знавіснілих. Шукав заледве самого себе. Вдивляючись у чистий захід стомленого липнем сонця, вірив у неминучість долі та благав у Всевишнього правди... колами і спекотними вулицями зубожілого міста, без бажання вертав додому. Ліхтарі знавісніло всміхалися примарним світом і остання цигарка жевріла у непевній долоні... Я йшов додому... Спогади барвистими зміями спліталися у мозку і “People are Strange” лунало в мені... спекотний липень. Лагідна пора... Отак посеред ночі писати банальні рядки лихої вдачі та мріяти про величне... Коли ж буде спокій та віра у світле?..
де ті слова, де та розмова. де ті думки посталі з висоти небес? почувши вперше голос волі нестримно крокував до сповнених життя чудес... тих рим, заплетених у вирі часу, загублених між кроків і людей, спотворених життям, так, наче не вірив я у сповненість ідей... я не пророк і не поет... я відголосок часу. блукаю поміж стін, тіней споруд запліснявілих людського німого гласу... вітаю сонце і життя, співаю пісню шани небу, що породило каяття. я йду до свого серця, йду до себе, в майбуття...
Де світ? Де я? Здіймаючи у гору руки, Дивлюсь у небо, у світи. Думки не в силі зупинити, Спроквола рухаюсь туди, Де небо розгорнуло простір, Відкрило очі, і в душі, Здійняло бурю спогадів пророчих.
Я йду туди де брак журби І протиріччя сновидіння. Та нині біль скував відродження душі, І марно, марно намагаюсь Я натовп розтопити, Штовхаю перехожих, не зважаю, На гамір, крики, сміх... Я поспішаю. Біжу. Втікаю. Від себе і від свого краю. Та не покину душу... Знаю.
І далі так стовбичу посеред прокльонів, Руки в небо підіймаю, Ні, не світи нові шукаю, А себе в тому світі... колись таки знайду. Ніхто тоді не скаже, Що марно час вбиваю, І від всього втікаю.
