Авганцям
Волосся зворошене дибом встає, Коли бачу далеке відлуння війни. По тілі гуси ний мороз настає, Перед очима друзі шкільні, хлопчаки. Акація біла в шкільному дворі, П’янким запахом вертає в давні часи. І дзвоник нагадував тій дітворі, Як безтурботно у війни грали, жили. Виросли ми, разом сонце в стрічали. Бал випускний, атестат тримали в руці. Танцюючи білий вальс, ще не знали, Які приготовив військкомат папірці. Військовий квиток, червона книжчина, Ти лежиш на полиці, як спогад тих днів. В матері лічена кожна година, Сивина покривала волосся від снів. Літак приземлився в чужому краю, Міняючи долі друзів милих, шкільних. Ви солдатами стоїте у строю, Кров’ю обливається серце у рідних. Афганістан – обстріляні дороги. На перевалах, від вибухів завали. У військкоматах оббиті пороги, Матері синів на війну не пускали. Вам випала доля не легка, важка, В гори високі вузька стежина вела. Наказ лиш живим привести ватажка, Дома акація молоком зацвіла. Розбитий кишлак, ватажок в мотузках. Поряд ворогів, друзів вбитими клали. Сльози котились, хоч тримали в тисках, А в домівці матусі коси зривали. В безмежній блакиті чистого неба Чорні «тюльпани» лишали смерті сліди. Чи варто було, чи була потреба, Щоб вмирали безвинні шкільні хлопчаки. Шкільні хлопчаки, хлопчаки, хлопчаки Душі обгорілі від диму і смерті. Ви батьківщини, України сини, Подвиги ваші в часі забуті й стерті. Знайте - ви рідним потрібні і Богу, Не вбивайте в вині і горілі життя. Час знайдіть і відшукайте дорогу, До школи, де акація білим цвіла.
|