Вікно відкрите, а з дороги

Гості не прошені  влітають

Лиш не з любов’ю і не з Богом.

Влетівши в хату - ображають.

Нині Ждиня, мов княгиня.

Всюди рідне слово

Бо  шукаючі   коріння

Прийшли тут з любов’ю.

Ті вчорашні сльози

Це не лиш загроза

Наших   дідусів

Вони все  правдиві

Бо там   справедливість

Поборює  гнів

прийти і бути на своїм

де рідне пахне потом діда

де птах виспівує свій гімн

не боячись  сусіда

Лихо не спить а всі щасливі

Погасли зірки за межами

Свій хліб росте на своїй ниві

Знов чути рідне слово мами

Малих на банкет не ведуть

Щоб рівня не знизити

Тому про банкет і забудь

Не тобі там вгоститись

Біжи синку в батьків пам’ять.

Там знайдеш історії стрічку.

Попитай тих, яки тямлять

Наше буле, невеличке.

Скажи друже,

Кому служиш?

Скажи, не лякайся.

Батьківщині ?

А якщо ні,

То хоч не втручайся. 

і знов неділя

молитви

почули люди

і  церкви

знов сонце гріє 

"Плач о гибели Ура"

Шалені  очі

Шукали ночі

Не знайшли її...

Вона чекала вірно, як вовчиця,
Лизала рани від отруйних стріл,
Вона не знала, що колись привчиться
Людей стрічати, як недоьрий звір.

Вона не знала, що слова-це попіл,
Що на усмішку Мойри опадають,
Кричало тіло, зварене в окропі,
В окропі днів,що память витирають.

Вона чекала, попаливши вії
Й повязку зовсім вже зняла з очей,
Квиління тиші глушить безнадію,
А дощ надворі стогне і січе.

Сльзи вітру стирали жар,
Ми за руки узявшись лежали,
Поспускали із ланців примар,
Ми ж покірно на них вже чекали.

Ти торкався моїх сновидінь,
Я стирала твій попіл з лиця,
Насолода від злетів й падінь
Наближала чимдуж до кінця.

Шепотів: "Моя мила, іди,
ти зумієш іще раз родитись,
Втрати сильні й болючі сліди
Зможуть з плином дощів швидко змитись"

Я від шелесту губ тих тремтіла
Й поцілунком гасила страждання.
Чи ж без тебе б я дихать зуміла?
Смерть з тобою-найбільше бажання.

...Заколисував ніжно туман,
Ми ковтали краплини останні,
Нас повільно вкривала зима,
Огортаючи млою згасання...

Я буду, я буду писати!

Я буду, я буду творити!

Не буду на трудність зважати,

Не хочу, не можу мовчати-

Лиш дайте мені говорити!

Не треба лиш крила втинати,

А вірити треба, хотіти...

Я хочу, я можу літати.

Я вмію, я вчуся так жити!

Тепер ти –біль...

А був для неї Богом...

Вона б тобі

Віддала все на світі.

Прости її кохання неубоге.

Вона інакше не могла любити...