Літня гроза. Чи є щось красивіше? Більш вражаюче чи більш нещадне і грізне?
Сірі суцільні хмарки враз заступили яскраво-блакитне чисте небо.
Воно стало похмурим і насупленим. У повітрі запахло свіжістю. Рвані
блискавки раз у раз шмигали у небі, прорізали хмари і десь зникали, не
залишивши по собі й сліду. Через декілька секунд озивався грім. Він
суворо гуркотів і примушував здригнутися усе живе. Він котився землею,
наводячи страх на людей і заганяючи їх у домівки. Він оповіщав про
прихід Грози своїм сильним і дужим голосом. Було спокійно. Було... Поки
не увірвався вітер: молодий і енергійний, він гасав скрізь, мотлошив
верхівки дерев, лоскотав малі трави, ламав слабке гілля і дужі стовбури
гігантських дерев. Вітер почував себе володарем, якого не в силі
зупинити ніхто. Раптом з неба впали перші важкі краплі, що летячи з
висоти, розбивалися об землю і злегка гуркотіли. Потім їх стало більше,
але менших. Розпочався дощ, літній дощ, що тривав лише кілька хвилин,
але приносив радість, що утворювалася із нещодавнього страху перед
невідомою грозою. Усе пройшло, затихло. Яка вона загадкова, ця літня
гроза!
Втім, напевно, така, як ти... ...
сторінка: Проза
| АВТОР ТВОРУ:
Степанова Анастасія
На небі ледь почало з’являтися сонце: бадьоре,
усміхнене, веселе. Воно гралося своїм промінням, жбурляло крізь
світанкові хмари свій сонний погляд і намагалося розбудити стомлене
місто. Де-не-де у вікнах горів вогонь ламп, ще з ночі сяяли вогні
вуличних ліхтарів та світилися кольорові рекламні щити. Здавалося,
місто не спить..., або ж так швидко прокидається. Сонце не встигало
посилати свої сонячні зайчики у вікна житлових будинків, як звідти уже
кудись бігли люди, воно ще не заповнило своїм сяйвом широких вулиць,
коли вони були повні автомобілів. Усі кудись поспішали. Люди й
автомобілі разом снували благу павутину буденного життя, що не могла
витримувати тягарю повсякденних турбот і проблем, щомиті рвалась на
шматки. В цю ж мить її підхоплювали інші люди і так до нескінченності. ...
Я, Степанова Анастасія. Навчаюся в НПУ ім.М.П.Драгоманова, працюю коректором у одному з українських журналів. З дитинства призвичаїлася жити словом, творити словом і тепер не уявляю себе без постійної писанини і відтворення думок на папері. Проте ніяк не можу і не знаю шляхів, яким можна було б повідомити про себе. Відверто кажучи, буду дуже рада ,якщо комусь із відвідувачів сайту сподобаються мої твори. Прагну знайти тут своїх шанувальників, це зробить мене щасливішою, це додасть мені впевненості.
Місто втомлене спить… Може, тільки дрімає… Темна ніч. Не гудить… І людей вже немає…
Тепла кава в руках Майже геть охолола... Погляд зник у зірках Я втомилася, квола…
Від постійних думок, І безглуздих вагань Все змоталось в клубок Нечітких сподівань.
Чи згадаєш мене, Раставице, Старесенька бабусю в хвилях-зморшках І
вічно-юна Струнка русалко з синіми очима?
Та де тобі про всіх гадати, Кого з долонь вмивала палко, Стараючись хоч
краплею попасти У саме серце. І попадала, І обертала вербами, Навік
задивленими в неї.
В моїй душі не відцвіта Той пагінець вербовий, Що починав любов до краю
рідного Від рідного села.
Зустрілися в одному серці дві Любові – Колишня і Нинішня.
- Ти божилося, що мене ніколи не забудеш, - мовила Колишня. - Любиш?
- Люблю, - схлипнуло серце.
- А як же я, - змахнувши довгими віями, підійшла Нинішня. – Кохаєш?
- Кохаю, - аж захлинулось Серце.
Любов Колишня глибоко засиніла очима і ступила з Серця. По її слідах зростали яскраві голубі Незабудки.
Любов Нинішня повногубо всміхнулася, розправила світлі кучерики. А
потім зручно вмостилася, згорнулася калачиком і спокійно заснула.
Серце боялось і стукати, аби її не потурбувати...
Моя душа живе тепер в пустелі, У хижі, випаленій дочорна. смугасті рядна стертих буднів стелить, Не в силах слово пісні простогнать. По головешках, спопелілім вуглі Ступає у ніколи і ніде... За нею мовчки, в підвечірку смуглім Тінь спогаду останнього бреде,
