Щезни, ти, крадій огидний,

Що в овечу вбрався шкуру,

Потайки що вклав безстидний

В руки звірів арматуру.

Не я розсипала сіль,

та мушу її збирати

усе життя, бо навкіл

солоно-холодні ґрати.

Летять, блищать, мигають миті-шпиці,

Сумую і тремчу,

Та все  вперед з прудкої колісниці,

Та все  в майбутнє зрю.

Стиха. Тихо…Хвилин Крихти.

Розцвів  Квітом. Дрібний. Збитий.

Стулив Вії.. Сипнув Мрії.

Нехай! Буде! Вберіть, Люди!

Святих  Прощ. Площ. Дощ…

Золотистого меду із  пляшки струминка текла

Так тягуче і довго, що мовить хазяйка поспіла:

Тут, в Тавриді сумній, куди доля всіх нас занесла,

Не нудьгуєм ніяк ми - і через плече подивилась.

Дівчина дивно в церковнім хорі

Про всіх співала в чужім краю,

Про всі кораблі далеко в морі,

Про всіх, забув хто радість свою.

Як обіцяло, не обманювало,

Проникло сонце вранці рано

Скісною дивиною маревною

Від пройми і аж до дивана.

По вечорах над ресторанами

Повітря дике, тіней рух,

Керує окриками п’яними

Весняний і розтлінний дух.

Новина у нас тяжка:

Десь не стало Ігорька.
Мама  - в сльози, тато в горі,
Розгулявся шторм, як в морі:

Я, я, я. Що за дикості слово!

Невже справді он той - це є я?

Хіба мама любила такого,

Напівсивого, жовто-блідого,

І всезнаючого як змія?

В якусь хвилину невловиму,

незаперечну  на роки,

я зрозуміла, що немила

не буду, певно, вже, завжди.   

Жде далека путь-дорога

у світанок чи на спад.

Буде давня в ній тривога –

і на картах, і без карт.

Я вас люблю на відстані незнаній,

Тендітні й мерехтливі ці шляхи,

Загублені для сущого. В програмі

Мого життя ви входите у сни….

Осінь. Казка. Замок  див,

Огляду відкрита сфера.

Ліс. Просіки.  Даль шляхів,

Що вдивляються в озера.

Хай скрапують слова,

Як сад бурштин і цедру

У простір губить щедро,

Ледь-ледь, лиш ледве- ледве.