"Как ни парадоксально, но тут представлена в основном заурядная любовная лирика.
Эмоций много, а форма их зачастую "не держит"...

Я не хочу тебе пізнати,
Щоб знайти лиш розчарування,
Я не можу тебе кохати,
Бо не вірю в твоє кохання…

Неважливими стали вчинки,
За якими не видно душу,
Та… почати нову сторінку
Я без тебе вже, мабуть, мушу…

Жайвір над степом, мов чайка над морем,
Лине крилом у стрімку далечінь.
Як же я хочу, щоб рідним просторам
Не заважала загарбницька тінь!

Щоб на шляхах світової будови
Не виростали загради питань,
Щоб українська нескорена мова
Більше не знала чужих зазіхань.

Вірю в майбутнє твоє, Україно!
В зелень гаїв і дрімучі ліси,
В пісню матусину ніжну, чарівну,
В першу ранкову краплину роси,

Коли зігріти хочеться душею
Й собою захистити від біди.
Зійшовши з неба ясною зорею,
У пам'яті лишитись назавжди.

Отак тебе три роки я кохала...
Надіялась і вірила, й жила.
І кращого я навіть не шукала,
Бо навіть захотіла б - не знайшла.

Я вірила, любила і чекала
Своєї довгожданної весни,
Та інколи скупу сльозу зроняла,
Подібну до вечірньої роси.

Але життя вже не стоїть на місці,
Тож плину часу нам не зупинить.
І наші вже шляхи з тобою різні,
Як птахи розлетілися за мить.

Тебе не повернути, я це знаю,
Й не бачити мені твоїх очей,
Та я тебе і досі ще кохаю
У мареві недоспаних ночей.

Тебе я намагаюся забути
І ненавидить посмішку твою.
Та певно, що цьому уже не бути
Лише тому, тому що я люблю.

В усі часи, і навіть в сьогоденні,
Проблема існувала в нас одна.
Не знаю, може ми такі вже темні,
Та все життя нас мучила вона.

Перерозподіл цих земель родючих,
Бажання жити краще від усіх -
Це все іще отой, іще живучий
Непереборний і солодкий гріх.

Здається, що для щастя нам потрібно
Найбільше від усіх зібрать добра.
Невже ми забуваємо про світле,
І про добро у значенні добра?!..

Загноблена народом і віками,
Моя земля вже вистраждала все.
Невже ж ми, люди, своїми руками
Змарнуєм те, де хліб святий росте?!

За що тоді боролися ми, браття?
За те, щоб жити в мирі на землі,
Чи, може, за оті часи прокляття,
Що прожиті у злобі і пітьмі?

Загноблена народом і віками
Моя земля вже вистраждала все,
Та завше поруч своїми думками
Її невпинне серце золоте.

Пронесши крізь усі часи прокляття
Всі символи державної доби,
Країна ще не втратила завзяття
І прагнення одвічне боротьби.

І стародавня вольність нескорима,
Й духовності народне джерело,
Й пісні, що ніби птахи в небі линуть -
Це те, що у душі моїй жило.

Все найсокровенніше в тобі -
Перше слово, пісня колискова.
Справжній символ щастя на землі, -
Символ нескоренності й любові.

Мудрості народне джерело,
Повне життєдайною снагою
Завжди у душі твоїй жило,
Ставши невід'ємним із тобою.

Мамо, сива ластівка моя...
Ніби щось тріпоче у душі.
Світла, наче вранішня зоря
І сумна в зворушливій журбі.

Скільки не доспала ти ночей,
Невсипуща пташка степова,
Не стуливши ні на мить очей,
Тільки б я залишилась жива...

Так, пісні її скрізь пломеніли...
Та, обравши тернистий свій шлях,
Вони іскрами зброї летіли,
Відбиваючись в світлих очах.

Почуття невимовної туги
Залишалося в ній назавжди,
Та вона не терпіла наруги
І співала мотив боротьби.

Її спів, як життя всеосяжний,
Пробудив Україну від сну.
Та й не може вже бути інакше -
Вона слухала завжди весну!

Про незламність духовної волі
Свідчить віра в безсмертні слова:
Хто сказав, що корилася долі?
Хто сказав вам, що Леся слабка?

Поборовши життєві незгоди,
Домоглася своєї мети.
І полум'яна квітка свободи
Для нащадків цвістиме завжди.

Мала сили любити і жити,
Опбікаючи словом серця,
Самовіддану справу творити
У натхненні поета-борця

Почуття, мов дроти оголені –
Не торкайся, бо вдарить струмом.
І в одному лиш повідомленні
Ейфорія межує з сумом.

І ти знову мене витримуєш,
Мов вино у своєму льоху…
Все одно ти мене не втримаєш,
Я втікаю уже потроху…

Не ріж мене жорстоким словом,
Коротким, влучним, саме в ціль.
Мов ненавмисно, випадково,
Породжуєш нестримний біль.

Ти розбираєш на частини,
І вивертаєш навзнаки…
А я… Мені б... Дрижать коліна
Лише від доторку руки…