В розділі матеріялів: 94 Показано матеріялів: 1-20
Сторінки: 1 2 3 4 5 »
На шпальтах примарної вічності
Пишу я буття свого повість.
У тіні моєї величності
Ховається зраджена совість.
сторінка: Поети
| АВТОР ТВОРУ:
Олег Корнієнко
ОПУБЛІКУВАВ:
mikolachat
Дата: 07.03.2016
Розпустився потемку смолистий піон.
Ніч безгомінню землю накрила.
Зоряниці метелик – палкий Оріон
Розпростер в неосяжності крила.
Ступає ніч по клавішах прибою,
Виплескуючи ноти на пісок.
Сріблиться місяченька колосок,
У морі заколиханий габою.
Іду туди, де сонця ярий край
Народжується маками із ниви.
Грімкий табун уранішньої зливи,
Порозпускавши веселкові гриви,
Розпліскує копитом водограй.
Рушник небесний майстерниця ніч,
Гаптує зорянистим візерунком.
Коса туманить до ріки з-за пліч.
Вкриває воду шовковистим трунком.
Грудневий вітер паламар,
Ладнає вечора кадило.
Хоругви пурпурові хмар,
Ходою дякують світило.
Криштальний смуток – миті швидкоплинність?
Чи фарс життя що шкіриться в кутку,
Закігтившись в соломинку хистку?
Інстинкт надії, …чи кінця первинність?
Зима струмком навідує бліндаж,
Цілує брудом різану підошву.
Гаптує кулемет нічний пейзаж,
Рій «трасерів» втискаючи у прошву.
Не чекай мене мила. Не треба.
Я розтанув між зоряних блисків.
Хай не плачуть ці очі в пів неба,
На граніті надій обелісків.
Дощик сльозить полотном акварельним.
Осені банить колаж.
Маже квачем серпанково-пастельним
Юного грудня пейзаж.
Здригається небо під гуркотом тисяч копит.
Свинцевим відливом клубочуть розпушені гриви.
Бича блискавиці жорстоко-шпаркий оксамит,
Клеймує табун господині - червневої зливи.
Вітер гуде поривами
Дужим хрущем.
Ходять доріг розмивами
Осінь з Дощем.
Вітер гуде поривами
Дужим хрущем.
Ходять доріг розмивами
Осінь з Дощем.
Кульбабок шовковисто-білі вівці,
Пасуться межи клумби у садочку.
За ними наглядають в холодочку,
Вівчариками славні чорнобривці.
Осінь бігом зморена, плаче над водою.
Сумом заговорена, схлипує дудою.
Пензлем вій малює осінь спокій,
П’є з ріки задушливий серпанок.
Губить крижень в рогозі високій,
Розмаїте пір’я на останок.
Я намрію твій образ сонний,
На плечі волошкового поля.
Де лиману повів озонний,
Уплітає в галуззя тополя.
Я зміряв Безкрайність, стоптав дно Безодні,
Уславив Звичайність в булому Сьогодні.
Сидить душа на розгіллі думок,
Вимолюючи в серця покаяння.
А те сп’яніле боєм, подаяння
Гординею вихаркує в пісок.
У мороці ночі знаходжу прозріння.
Розтріскують губи струмочка сухоти.
Нуля абсолютного бурне кипіння,
Вижарює шкіру з безмежжя навпроти.