Софія Кримовська стала лауреатом ІІІ Всеукраїнського Поетичного вернісажу «Троянди й виноград»

Софія Кримовська  стала лауреатом ІІІ Всеукраїнського Поетичного вернісажу «Троянди й виноград», що проводився під патронатом Благодійного фонду ім. Максима Рильського (керівник — онук поета, Максим Рильський) та Фонду культури України. 30 листопада, в Києві, відбулося вручення дипломів переможцям та чудових призів — кришталевих троянд.

Моє знайомство з талановитою представницею, як зараз полюбляють говорити, укрліту, відбулося віртуально:  зайшла на ютуб, написала відео поезії, і, о слава тобі,проведіння, мені видали «Софія Кримовська. Жінка». Слухала приємний тембр, правильно поставлений голос, гарне відео… і закохувалася в її вірші…
Пізніше ми познайомилися, були зустрічі. Образ в Інтернеті відповідав реальному: швидка, емоційна, зовні впевнена, а ще – красива особливою українською красою.
Пані Софія погодилася на інтерв`ю.
Перше питання, що я задала їй після вручення:
 -Ліна Костенко писала: «Мій перший вірш написаний в окопі…». Може, хтось скаже, що часи не порівнювані, але кожен час має свої окопи, умовні, але все ж, в якому життєвому моменті, у яких обставинах з’явився Твій перший вірш?

Здається, вірші у мені з’являлись ще до того, як я усвідомила, що то вірші. А мрія написати книгу заполонила свідомість в три-чотири роки. Я брала книгу казок і старанно перемальовувала букви. Потім мамі читала ті книги і доводила, що я написала зовсім не те, що перемалювала, а своє… А перший написаний вірш з’явився у 1-му класі. Він був пантеру їжака і пантеру… Та він не зберігся.
- Часто ми говоримо, що поет починає писати під впливом Пушкіна, Шевченка, Марини Цвєтаєвої… Чи був такий поет у Твоєму житті? Я, наприклад, не знаю, коли і чому почала писати, просто не пам`ятаю?

У мене були моменти зачитування одним автором. Але вплив, мабуть, не мав ніхто. Хоча у 14-16 років надзвичайно захоплювалась поетами 20-го століття. Спочатку мене у полон брали представники Срібного сторіччя російської поезії, потім остаточно і безповоротно закохалась в українських шістдесятників. Потім був період підстільного (читала на хімії і фізиці, тримаючи книги і журнали лівицею під столом) читання авторів 1990-х. Багато їхніх віршів тримала у пам’яті, нині якісь фрагменти загубились…

- Моє перше знайомство з Твоєю творчістю, як і багатьох сучасних людей, почалося з відео поезій?

Ти сама прийшли до цієї думки? Хто допомагав?

Не сама! Мій друг наштовхнув на цю думку. Він став і першим оператором, і першим режисером міні фільму. Олег Король (так його звуть) для мене людина дорога, особлива. Він примусив мене повірити у власні сили ще в 16 років, допоміг поставити голос. Він і сьогодні завжди виручає. Як вручали троянду, фільмував він… Тепер простеньки слайди створюю сама. Та його думку враховую завжди…

- Я знаю, що Ти була одним із творців сайту «Натхнення». Як виникла  ідея?

 У кожного журналу, газети, сайту є свої правила, які часом нас не влаштовують. Мабуть, причина появи сайту саме у цьому… Був період мого активного спілкування в Інтернеті. Я багато друкувалась, коментувала, радила, інколи сперечалась. Ідея створити сайт належала Олексієві Тичку. У мене на той час уже були два сайти-бібліотеки з новинами. Звичайно, я допомагала йому тим, що знала та уміла. Я вбачала у «Натхненні» можливість вільної дискусії. Проте Олексій не поділяв моєї думки щодо критики, яка рідко буває позитивна. Після певних суперечок і навіть непорозумінь я пішла. Хоча зрідка навідуюсь почитати або повідомити про якісь новини з літературного життя.

Радію, що «Натхнення» нині виросло чисельно та якісно. Зичу усім його користувачам натхнення!
-Вже три роки поспіль Умань має право себе називати Поетичною столицею, адже раз на рік туди приїздять поети не тільки з усієї України, а й зарубіжжя. Ти сама  прийшли до цієї ідеї?  Які перспективи фестивалю….

Уманський поетичний фестиваль-2012

Фестиваль народився зі звичайної зустрічі поетів, які познайомились віртуально. Перший рік нас було десятеро, другий – сорок чотири, цього року – шістдесят п’ять… Уже хапаюсь за голову і думаю, як не зменшити прогресію, але залишити дружню атмосферу…. Фестиваль буде іншим. Правда, я не готова ще сказати, яким.

-Хтось сприяв організації фестивалю?
Вдячна за допомогу голові літоб’єднання міста Ніні Михайловій, гарні поетці Ірині Людвенко, завідуючій музею діячів літератури міста Ірині Міновій. Багато для фестивалю зробив директор дендропарку «Софіївка» Іван Косенко, який фактично зробив домівкою свята парк.. У нас є навіть свій почесний перевізник – Олександр Цебрій, який надав автобус для переміщення. Міський краєзнавчий музей влаштував екскурсію, друзі з району, родина Левадків з Пугачівки, — шашлики та рибну юшку…

 -Яка роль адміністрації міста?

Адміністрація міста на третій рік фестивалю допомогла нам отримати знижку на проживання, влаштувати захід.

 -Твоя перша книга – це млинець пречудово випечений. Чи легко сучасному поету самостійно видати книгу ?
 -Моя книга з’явилась завдяки друзям. Перш за все дякую однокласниці подрузі Ірині Вощиковій. Вона фактично віддала своє право видати книгу на пільгових умовах мені. Вона розробила дизайн, вона влаштувала усі технічні питання. А кошти – мало не плачу, коли згадую, — друзі зібрали. Допомагали мені  Юрій Вахоцький (Шепетівка), Ірина Вощикова (Ірпінь-Умань), Людмила Первова (Тамбов, Росія), Оксана Яблонська (Київ), Наталя Брусенцева (Київ-Умань), Ніна Михайлова (Умань), Надія Дейнека (Львів),Тамара Шевченко (Італія), Іван Гентош (Львів), Ярослав Петришин (Львів), Юрій Мулько (Умань),Тетяна Задорожна (Умань), Олег Король (Київ-Умань), Сергій Зозуля (Умань), Олександр Сторожук (Жашків), Андрій Дригант (Київ), Лідія Дригант (Умань).

Отакі у мене чудові друзі!
- Пам’ятаю, що такий клич кинули серед друзів на ФБ, відгукнулись люди моментально!Ірреальність стає реальною.

- Твоя книга має не тільки гарний зміст, але не менш цікаву і оригінальну назву «сві…ТЛО…тінь».Так само розділи…
- Напевне, це смішно. Але перша книга у мене «вибране». У неї ввійшов десь кожен 110-й вірш. Назва багатовимірна. Я вірю в те, що головне, не те, що я написала, а те, що прочитали інші у моїх текстах. Тут і СВІТЛО, і СВІТ, і ТЛО, і Рима, і тінь (маленькими буквами). Такі самі і назви розділів. Мені важко було визначитись із тим, до якого напрямку віднести той чи інший вірш. Переважно у мене громадянське уживається з інтимним не згірш, яку хрущівці десятиліттями уживаються непримиренні вороги!

-Василь Кузан написав у передмові, зокрема, що кожний твій вірш можна сприймати, як молитву, що в них немає фальші…
- Василь написав гарну передмову. Відчув, як мені хотілося. Він не розповів, навіть не порадив, він просто натякнув на щось, що потрібно шукати. Люблю його вірші! І хід його думок мені близький дуже!
- Чудовий поет, тонкий лірик, згодна, теж захоплююсь його творчістю.

-Як з`явилась думка щодо участі у конкурсі?

Хтось із мого оточення сказав, що треба брати участь у всіх конкурсах. Жартома сказав, але… Лариса Омельченко (лауреат першого конкурсу) розповідями заохотила, друзі батьків, сусіди, які носили вирізки. Я не думала, що мене оберуть. Я не форматна для таких конкурсів!

- А коли дізналася про перемогу. Яке почуття охопило?

-Краще процитую свій статус у соцмережі. Так буде чесніше:

«Подзвонив Максим Рильський… онук. Сказав, що я лауреат Поетичного вернісажу «Троянди й виноград»… Перша думка: який у нього м’який голос. Друга думка: у мене є чобітки на тоненьких підборах для вернісажу. Третя думка: у мене є новесенька сукня і сумочка до неї. Думка четверта: а що я надсилала туди? І остання думка, п’ята: я — лауреат?»

-Як проходило нагородження?

-Все було гарно. Почуття гумору Олійника і Драча сподобалось, їхнє уміння відчувати аудиторію. Максим Рильський дуже вразив. От би мені такі організаційні здібності для фесту в Умані! А ще здивувалась тому, як чітко лауреати погрупувались одразу, просто, як в соцмережі! Дехто з лауреатів виявився і друзями у мережі! Навіть відчуття дежавю було в якісь моменти… Дуже тішусь з того, що були поряд син і друг.
Софія Кримовська тільки на початку свого творчого шляху. Її поезії, сповнені життєдайної  енергії, я привезла з Умані влітку, маленьку книжечку на130 сторінок прочитали всі з мого кола.Ніхто не лишився байдужим.А хто не прочитав, а чув, казав, продиктуйте, як звати поетесу, як називається її книга.

Читайте Софію Кримовську – поетку тонкої інтимної лірики, яка, одначе, уміє написати так
трепетно про діда, про бабусю, про дитя…., що кожний любитель поезії знайде у її творчості щось важливе саме для себе.

Твір, представлений на конкурс «Троянди й виноград»
Сад (триптих)

*
Дід вирубував сад,
бо податку не міг платити.
Під сокиру підряд,
бо голодні і босі діти.
А у баби сльоза –
їй шкода татусеву грушу.
- Не реви, — відказав, -
я не хочу, та, бачиш, мушу…
І сивіла весна,
і не квітла скупа садиба.
Тільки бабі у снах
груші пахли. І ніби в німбах
посміхались батьки,
що померли у тридцять другім…
Дід вирубував сад,
і боліли душа і руки.

*
Він різав сад у квітні, у цвіту.
В асфальт горнув нарциси і тюльпани.
А ввечері хвалився, дуже п’яний,
як взув якусь на гроші та он ту
стару штовхав у шию, бо вона
лягала під колеса і під пилку.
І насміхався, і ковтав горілку,
і світ на матючинні розпинав.
Він різав сад, бо власний мав проект:
заправку, забігайлівку і паркінг,
Він стільки знищив по окрузі парків!
А ще людей. Що вже не суд – респект…

*
А у доні в долонях яблунька,
а у сина лопата тата.
Так погідно довкола, ягідно.
Йдемо нині садок саджати.
І вовтузяться ручки-крилонька,
і цвітуть, наче квіти, очі.
Ми садами життя не зміримо,
а любов’ю – завжди і точно.

***

Де Схід і Захід тягнуть за кінці
канат із тих часів, де Схід – Камчатка,
там нація іде на манівці
і зріє кукурудза у початках,
і хтось співає про близькі кінці,
а хтось про незав’язані початки…

Вона і собаки

Зима не лютує. Заледве за мінус.
Ціпок і собаки. У торбі харчі.
Вона не чекає на пільги і зміни.
Її від морозів зігріють вночі
собаки-дворняги. Ні світла, ні печі.
Стара і самотня. Але не слабка –
вона цих собак відбивала, до речі
не раз від сусіда або м’ясника.
Відстрілюють нині. Відкрито. З розмахом.
Ну, звісно, туристи, Європа і сказ.
А в неї хатина холодна без даху.
А в неї поцвілий і чорний матрац.
А в неї надія остання на Бога,
чи тільки на себе і диких собак.
Старенька повільно долає дорогу
Вона доживає. Бо жити то як?

***

Село селом. Похилені двори,
дерева з омелою як вервечка.
Учитель сивий якось говорив,
що тут колись було гучне містечко,

сто років тому. Нині бідний слід
широких вулиць, кам’яних будівель.
Сидить на березневім сонці дід.
А діти по столицях. Важко дітям.

Та у селі – чекати смерть хіба.
Земля чужа – він сам позбувся паю.
Розумні кажуть – горе – не біда
а тут щось інше, але що – не знає…

Схилився тин у зарості бузку,
прогнувся сволок в глинобитній хаті.
Дід місить стежку чорну і в’язку
до магазину, щоб хлібину взяти.

і цигарок. Оце і все життя.
Курей десяток і коза Анфіска.
Він міг би до дочок, але зятям
там по столицях і без нього тісно.

По правді, і не хоче в місто дід.
Тут вік минув, город копав, криницю.
І бабу поховав… Аби тоді,
то ще б прижився. А сьогодні сниться

стара частіше. Ніби й не на дощ.
Все дивиться на нього із-за тину.
Він сам до неї скоро, мабуть. То ж
хіба козу і хату так покине?

Село селом. Похилені двори,
як люди у літа. І дика тиша…
А думка визріває, як нарив,
що не біда, не горе тут, а більше…