Вірш

Водні простори – царство Нептуна,
приховані тайни темних глибин.
Громи і блиски з неба Перуна,
нам казки несуть у формі билин.

Світ давніх часів водами скритий,
затоплених царств, великих держав,
берег піщаний хвилями вмитий
історію дивну також шептав.

Колись у давнину бородату,
коли царювала лише любов
і люд жив без ідеї і блату,
ніхто не думав про зраду і кров.

Жили працювали й раділи
першому сонцю, краплинам дощу,
ростили жита, рибу ловили,
з лиць благодатну стирали сльозу.

Небо хвалили і його Владику
у молитві, смиренні і вірі,
припадали до Божого лику,
дикі підкорялися звірі.

Ще царів не було, усі рівні.
божі Пророки поради несли,
їхні слова так прості і дивні,
в любові родились, в ній і жили.

Діти, своїх батьків поважали,
божі, тримаючи в серці закони,
про зло згадки, уяви не мали,
у душах відливалися дзвони.

Часу прекрасний, вільного люду,
як птах пролетів, швидко, невпинно.
Хмара котилась чорного бруду,
б’ючи хвилі об берег постійно.

Зрада – жалом у тіло вселилась,
кидаючи грізний виклик душі.
Хвороба підступна веселилась,
відбираючи премудрість душі.

Коли це було, хто його знає,
все поховали водні простори.
Хвиля об берег тихо плескає,
на місці, де колись росли гори.
1

О, далека країна атлантів
лиш вітри звістку про тебе несли.
Дивна держава божих гігантів,
де, коли і як ви довго жили?

На березі синього моря стою,
думу, думу гадаю роками
і бачу з неба летючу зорю,
і як хвилі розводиш руками.

Водні глибини тікають у вись
і стовпом піднімаються в хмари,
чую голос, що каже: - Дивись,
це не сон, це реальність, не мари.

Витвір краси, людської уяви –
білі прекрасні хати й палаци,
піднімались до неба, до слави
з якої виростають паяци.

О, Атлантида – держава богів,
Премудрість неба - кормила тебе.
Чому, чому й чим накликала гнів
і водам дала покрити себе?

Дім. Бачу білий будинок з глини,
сім’ю, що дружньо у ньому живе:
батько, мати, дві чисті перлини -
син і донька. Прекрасне тут все.

Сміх так щирий, дзвінкий парубочий,
милій красуні в сердечко влетів.
Стрункий і пружний стан дівочий
у руках хлопця щасливо тремтів.

Кохання, кохання, вічна любов
необмежений всесвіт міняла.
Танець із неба розпалював кров,
душа вічного Бога пізнала.

Будинок малий з білої глини,
жив диханням божого вітру,
мчав журавель в небесні глибини,
фарб веселкових мін палітру.

Мить. Швидка зміна кольору, часу.
Скляні палаци, холодна краса,
стомлені лиця, стерті із часу
пориви любові, вбита душа.

2
Прогрес технологій і склепи…
Що ви несете – радість, чи смуток?
Від сміху німіють щелепи,
погоня і бій за прибуток.

Правила нові, нові порядки,
мова про рівність, волю народу.
Сказане – перекреслюють взятки,
слово пусте про щастя, свободу.

Запущені душі, вітер в церквах
між стінами вільно гуляє.
Плачуть ікони, їх лики в сльозах
хвиля висока морська набігає.

О, Атлантидо країна богів –
вбиті пророки, стерте пророцтво,
п’єш, гуляєш до останніх ти днів,
прославляючи лінь і неробство.

Забуто про боже, панує людське,
серце черствіє, тіло при владі.
Хто, хто сховає видовище це,
що хвилям морським стане в заваді?

Земля колихнулась. небо трясло,
царство велике під воду пішло.
Вітер бушує, хоронячи зло,
забуті давно любов і добро.

Стою і дивлюся в безодню морську,
лише бачу стежину від сонця,
що ж не заглянеш у душу людську,
не випивши з чаші до донця.

О, Атлантидо країна богів –
легенда, чи дійсність скритих морів,
скільки тобою прожито віків?
Стоять піраміди – прояв тих днів…

Ми живемо в прогресі і волі,
забувши про вірність, правду, любов.
Прийшовши, душі робляться кволі,
у вогонь зла підкидаємо дров.