ПЕРЕДМОВА.
Цей сюжет подарував мені ще за часів моєї молодості колишній, на цей час вже давно померлий, польовий хірург. Декілька разів я підступався до нього, та потім знову надовго відкладав. Нарешті дописав таки. Та, на жаль, жоден з редакторів радянських часів так і не наважився його опублікувати. Так він і пролежав 40 років. Нещодавно розбирав старі рукописи і наткнувся на нього. Перечитав. А потіи подумав: а чому б ні? Цей сюжет, хоч і дуже простий і фізіологічний, тім не менш показує жагу людини за найскрутніших обставин до життя, до продовження свого роду. Хіба не про це писав Джек Лондон у своєму відомому оповіданні "Любов до життя", чи О. Толстой в оповіданні "Руський характер" ? Сподіваюсь, що ніхто з читачив не кине камінь ані в героя цієї оповідки, ані в польового хірурга, який, хоч і помилився страшено, але ж потім блискучо виправився. А тепер читайте, і хай жага до життя ніколи не полишить вас.
ОПОВІДКА
Чи грішно, чи смішно, чи солодко,чи гірко, чи правда, чи вигадка? Не знаю!.. А тільки колишній солдат, тепер вже зовсім старий, переказував дивну історію цю, як бувальщину. А відбулася вона під час Другої світової війни у польовому шпиталі після страшної кривавої битви. Десятки, а то може і сотні тисяч трупів залишилося на закривавленому снігу, а ще більше поранених. Збирали їх так довго, що навіть легкі і зовсім несмертельні рани страшено загноювалися, тому майже єдиний вихід залишитися в живих за тих умов була ампутація. Здоровань хірург вже валивсь з ніг від втоми і нервового перенавантаження. Халат на ньому від кривавих плям із білого давно вже перетворись на бурий. Бідолашні сестрички не встигали за ним гострити інструменти. Страшно і болячо було на еього дивитися. Вибіжить з операційної до зновуприбулих, подивиться втомленими і червоними від постійного безсоння очима,. і тільки одне слово промовляє на всі лади: відтяти, відтяти, відтяти. -А може? - дехто із слабкою надією питав у нього, та він не відповідаючи і не зупиняючись йшов далі, не маючи часу навіть для найкоротшої розмови. Молоденький солдат, про якого далі буде йти мова, потрапив до шпиталю вже на третій день після битви і увесь цей час пролежав у чистому полі, занурившись у глибокий сніг, який мабуть тільки і врятував йому життя, та від гангрени не захистив. Запалювання поширювалося, і він увесь палав. Хірург тільки но побачив його і відразу мовчки показав правицею: до операційної. Санітари поклали пораненого на ноші і понесли, а хірург, зробивши кілька глибоких затяжок, пішов слідом. Кілька хвилин підготовки і операція розпочалася. На початку було відтято ліву ногу трохе вище коліна, потім правицю трохе вище ліктя. Далі хірург замисливсь: залишати чи ні, решту кінцівок, та роздивившись уважніше стан уражених тканин, глибоко зітхнув і почав ампутацію правої ноги. У цей час все і трапилось. Поранений хлопець перебував під загальним наркозом, але з того, що чи наркоз був слабкий, чи організм дужий, а може з того, що примарилось пораненому щось у ту мить, хто зна, та тільки перейшов його дітородний орган, що у народі соромом звуть, до збудженого стану Сестрички ж, молоді та сором'язливі. Враз почали відвертати очі та хіхікати, а хірург, вже на останній стадії свідомості, зиркнув на них з-під лоба, мов що, що трапилось? Одна сестричка, сміливіша від інших, вказала тоненьким пальчиком на сором пораненого і вимовила, втуплюючи очі у підлогу: а он погляньте — стирчить. У голові хірурга все остаточно запаморочилось, і він вимовив єдине слово, що залишилися в його голові: відтяти. І тут же, не розуміючи, що робить, відтяв. Після цієї операції було ще багато інших, після них глибокий, мов провалля, сон, а вранці хірург вже нічого не пам'ятав. Раптом за стіною почулися крики свари, стогін, гуркіт страшений. Хірург похапцем підхопись і до палати, а у ній троє санітарів з одним хворим здужати несилі, хоча той і був без двох ніг і лише з однією лівою рукою. Що з ним? - схвильовано запитав хірург. Та санітар молоденький, шо на підхваті стояв, бо зовсім недосвічений був, почухав потилицю, почервонів густо, і ані пари з вуст. Хірург підвищив голос: - Що тут відбувається? Відповідай і негайно, коли до тебе старший за званням звертається! -Та бачите, - тільки тоді промимрів санітар, відводячи очі, - сором учора ви відтяли... йому, а він без нього жити відмовляється і вередує так, що вгамувати його ніяк не можемо. Навіть утрьох. -Чи пришийте на місце, - кричить, - чи тут же на місці і вбийте, бо без нього подальшого життя навіть не уявляю. -Так в нього лише одна кінцівка і залишилася — навіщо сорои йому? - розгублено запитав хірург. Та санітар на ці слова тільки головою похитав і сказав: - Кінцівки? Це йому байдуже, а ось сором в нього на першому місці. Підійшов хірург поближче. Поранений, як побачив його, так відразу і вщух, зрозумівши, що саме цей чоловік тут усім керує. А хірург схилився над пацієнтом, придивився уважно, і його, мов блискавкою вдарило — враз із пам'яті все і виплило. -Як же я таку промашку дав? Як допустив? - майнуло у голові. Постояв трішки, зібравсь із думками і сказав хлопцеві: - Дуже прошу тебе, заспокойся, криками нічого не досягнеш, тільки шкоди собі наробиш. Тримайсь, а я що-небудь для тебе зроблю. Пообіцяв і пішов. Знов цілий день ампутації — то скальпель у правиці, то пила — перерізати кістки кінцівок, піт з нього градом лився, голова паморочилась, та хлопець що з його провини лишився сорому, із голови не виходив. Та чим і як допомогти йому? Коли б відразу спохватилися, можна було спробувати усе відновити. А тепер коли майже доба минула, сором той і шукати марно. Усе, що після операції залишилися, позаривали давно. І де тепер необхідний матеріал для пересадки взяти. Хіба що з трупу, що ще не остив. Але ж яка гарантія, що приживеться, а не приведе до смертельного запалення? Минув день, другий. Хлопець не вередував, і очикував, коли хірург йому допоможе, бо пообіцяв же. А хірург, хоч про обіцянку і пам'ятав, та все ще не мав чіткого плану, як її здійснити. Подібних прикладів тогочасна практика ще не знала. А що до соромів, то він їх раніше лише ампутував, бо від куль і снарядів вони потерпали не менш, ніж і всі інші людські органи. Але ж то за необїілністю було, а тут за інерцією і втратою контроля над собою трапились. Завівсь, зациклівсь на одному і вчасно не втримавсь. А ось людині тепер невідомо, як і жити далі, бо сором, хоч і не найбільша, але дуже важлива частка, бо без неї, і чоловік ніби вже не чоловік. Увесь світ, усі надії обрубаються разом із ним. На третій день хірург підійов до хлопця. А той, хоч і втримувався, та сльози з очей так і котилися. -Товаришу зірург, - хрипко вимовив він, - ви ж обіцяли. Так у чому ж затримка? Якщо щось не так, скажіть чесно — нащо марно сподіватися? Я твердо вирішив: без нього жити не буду — і край! Подивився хірург на ампутованого, а в того життя аж буяє, хоч на вигляд і не людина вже, а страшний обрубок, війною поневічений. Та молодість бере своє, її не пригасити, і дивна річ, ні про руку, ні про ноги ані слова, один тільки сором йому і подавай. А як же він гадає користуватися ним, яка жінка на нього зглянеться, яким чином пригорне він її до себе? Та ідеалізм .юності нестримнмй — другорядне не турбує його, а мету заповітну втрачає тільки із життям. Ну, хіба можна протистояти бажанню такому, такій життєлюбності, що мов потужне джерело, б'є із самих глибин єства. І, хоча хірург неабияк вагався, та відчувши стан хлопця, , сказав кінець кінцем: - Я обіцяв -я зроблю. Шансів не багато, та від і найменшого не годиться відмовлятися. А поки чекай, поки матеріал знайдеться, ось тоді і зроблю. А поки тримайся і не втрачай надії - а матеріалом вважав хірург свіжий труп з відповідною групою крові, Тверде слово було у хірурга. Через кілька днів він зробив таки пересадку під власну відповідальнімть і на власний розсуд. Пройщов час. Інших, навіть дуже важких поранених, відправили до тилу, а цього хірург залишив. Кожен день приходив, оглядав. Шви затягувались швидко, аніяких загноювань, або запалень, не було.І це добре, звичайно. А от як із головним, чи буди діяти? І, якщо ні, то даремні були всі попередні зусилля, - хлопцеві ж не бутафорія потрібна, він відновленим соромом збирається користуватися за призначенням. Звикши користуватися безтіньовою лампою піл час операцій, хірург і у щоденному бутті бачив усе у прямому освітленні таким, яким воно і було насправді, аніяких хімер не вибудовував з цього приводу, тому аніабияк вболював за долю хлопця. Ще якийсь час минув, і раптом вранці на увесь шпиталь: - Стирчить, стирчить! Позбігалися усі, а у хлопця і справді стирчить, а очі аж сяють. Без ніг, без руки, та стирчить, а, як так, то чоловік, здатний кохати і вартий щоб кохали його. Про подальшу долю того впертого хлопця-інваліда старий солдат розповів коротко: - Одужав і поїхав додому, та не сам, а з однією дівчиною, що вирішила пов'язати із ним долю свою. Тоді такі випадки траплялися частенько, бо чоловіків вкрай бракувало і навіть такими інвалідами, не гребували. Тим більш, що головний орган для подружнього життя був і діяв безвідмовно. Кажуть, що і діточки народились у цієї пари і не тільки зросли, а тепер маьуит вже і постаріли. А ось їхній інвалід-батько навряд, бо прожити у такому стані стільки років просто неймовірно. А про те, хто зна. Може і досі не поборола його смерть, і дивиться він на білий світ, як і тоді — вперто і з невмирущою надією.
1975
|
у Вас 
1
ТАК МИ ТРІШКИ ЗАСТАЛИ ТІ ЧАСИ ДЯКУЮ ВАМ
