1 Ненависть зве губить життя, Любов у серці кличе жити, Щомиті прагнути й любити, Бо їй не буде вороття. 2 Нам необхідно всім це знать: Все починається з любові, Її властивості чудові В основі сутності лежать.
Не вимагаючи визнань, Прошу я тільки розуміння, Щоб привели нас до прозріння Зусилля щирих намагань.
Хай нас захоплює життя: Любіть Природу і Людину, Любіть дружину та дитину, Як сенс усього майбуття.
Любов я стверджую одну – (Хіба у цім моя провина?), Що я найбільше Батьківщину Люблю, як матінку земну. 3 В полях виспівує весна Дзвінкими срібними струмками, Дивує серце до нестями Її бентежна новизна.
Сади по селах і містах Гуртом від ласки просинались. І в ароматах захлинались Зелені брості по вершках.
Коли навколо все цвіте, Усі забулися про зиму. З ріллі здіймаються озимі В проміння ніжно – золоте.
По всій окрузі лет гримів: Шумів оркестр, будив діброву У навіть тишу вечорову Геть не дражнив невтомний спів.
Гарнішав світ, і поміж тим. Біг навпрошки, задерши поли, То спалахне вогнями в полі, То вдень в бузок напустить дим.
Чужа вітчизна. Та чомусь І долі , й люди наші схожі… Твої лани – простори гожі Мені близькі, слов*янська Русь! 4 Під голубими куполами Іскриться сніг на схилах гір. На Русь з – за гір тих з давніх пір Летять лелеки табунами.
В них так захоплюють висоти, Потоки шумні чистих рік. Де вічно пасма срібних пік Смарагди хочуть побороти.
Круті ущелини і скали, Ланцюг вигадливих хребтів, Де юрми мужніх та орлів Притулок волі відшукали.
Краї чудової погоди, Де зріють жито й виноград. Тобі, як гостю, кожен рад , Якщо посланник ти свободи.
Мов грань довершена алмазу: Здається, Божу благодать Готова нам подарувати Краса прадавнього Кавказу.
Куточок раю…Славна мрія – Знайти в нім суть його окрас! Та в наш стрімкий жорстокий час Спливає кров*ю тут Росія. 5 Хіба ж роки? – Уже віками Орда в краях цих не одна Вогнем й мечами приручає Свободолюбні племена.
Чи ж не за полум*я титана, Не знаю й сам у котрий раз, Сичить – ятриться, наче рана, Стійкий змордований Кавказ?
За те , що став допомагати Народам мужній Прометей, Всевишній вирішив карати Його нескорених дітей.
То ж серед дивної природи, Живе все топлячи в крові, Творять спустошливі походи Колонізатори нові.
Та Суті логіка спрацює: Що сіє хто, то те і жне. І свого щастя ,хто руйнує, На попелищі не знайде.
Насильство, грубощі, лукавість, Які не стерпить аксакал, Лише породжують ненависть, В котрій жорстокість править бал.
Все вимагає в світі плати: І вчинок кожний, і процес, Бо ж гинуть хлопчики – солдати Геть не за власний інтерес.
В горнилі війн вмирають діти – В ній не вмирають королі, По суті, знищуються квіти – Краса з надією землі. 6 А на війні, як на війні: В боях, трапляється, й стріляють, Немов папір, до тла згорають Живі в пекельному вогні…
На ній говорять не уста – Акценти ставлять автомати І факти стверджують гармати : Розмова хаосу крута.
Страхіть симфонії звучать: Реве та стогне все у гулі, Лиш залітають тихо кулі В серця, що чайкою ячать.
Розумні гинуть і дурні, Як під ножем домашні півні – Тут перед смертю всі ми рівні, Бо на війні, як на війні….
Суть м*ясорубки є проста: Життя не варте тут нічого (Що в цьому дивного такого?) – Була б досягнута мета.
То ж у вождів святкові дні: Собі чаркуються на дачі – П*ють за тріумфи та удачі, За перемоги на війні.
Для них вся істина в вині: -За наших хлопчиків гарячих!... Лиш дома мами рідні плачуть. Бо на війні, як на війні… 7 Вже дві доби у горах бій Ведуть російські батальйони… Летять осколки і прокльони З багнюки в млі непрохідній.
Висотка в лісі – бастіон, Повз неї є одна стежина… Мета повстанців, щоб в долину Із гір прорватись крізь затон.
Не легіон – до ста солдат. Лежать поранені і вбиті… А схили ц досі тими вкриті, Що йшли на штурм гори стократ.
Рух кожен сковує нуга, Холодний вітер дме – а жарко. Десант в бою тримає марку. Хоч дошкуляє всім жага.
Нема надій на артналіт, В бійців закінчились набої… У млі очікують герої Погоди й з неба вертоліт.
Цей час сприймаєш, як аванс У долі власній: кулемети Давно мовчать, лише багнети Дають тобі останній шанс. 8 Комбат від вибуху гранати Згубив свідомість, втратив слух… Прийшов до тями – тільки дух Над тілом лячно став витати.
Життя, міліючи, мигало, Висіло в прірви на краю: «Звідкіль обпалену мою Воно тут душу розпізнало?»
Чоло відкинувши і руки, В тяжкій агонії конав Його товариш – помирав, Останні вловлюючи звуки.
Тягнулось жадібно до сонця Стебло фіалки у воді, Не співчуваючи біді, Крізь сіро – білі волоконця.
Різьба розпукнулась в осики… Постій! Замри! Заціпеній! Світ перекосить в тиші злій Від роздираючого крику.
Немов страшний безглуздий сон: На доленоснім перегоні, Як кінь, вривався від погоні В перебіг й зміст подій полон. 9 Солдата кинули в підвал, Де так смерділо гниллю й потом, Солома пріла сірим шротом Встеляла весь гнітючий зал.
Чи ж не спинився часу лік? По стінах цвіль, мохи й волога, Потьоки бурі, мов дорога, В кутку у дранті чоловік.
Ну, хоч натягуй протигаз: В повітрі чадної задухи Кружляли роєм чорні мухи Над тілом змученим щораз.
Стихія темряви і зла, Страждань та мук нелюдських дружка! І тільки зверху світла смужка У темне царство пролягла. 10 Встав чоловік, як дуб, високий, Давно не голений, міцний, Вчувалась виправка – стрункий, Виразночолий, кароокий.
-Давай знайомитись: Казанцев, Майор, з десантників, комбат… Тебе є де ранили, солдат, І як попав у сіті бранців?
-Водій – механік БеТееРа, Призов осінній, рядовий; Іван, з Рязанщини, сільський І працював в колгоспній сфері.
-Не встиг нічого й зрозуміти: На збірний мчалися ми пункт – Та попереду здибивсь грунт. Навколо стало все горіти.
-Все тіло наче оніміло: В такій я ролі вперше був, Хоч страху ніби й не відчув, А все ж в душі щось тенькотіло.
-З бронемашини за долоні Мене вниз витягнув «бача» З вогнем ненависті в очах… Так й опинився у полоні. 11 Коли обрушився гортанний Картавий щебет з деревця, Осяяв усміх пів лиця Якось негадано, неждано.
«Звідкіль шпаки в тутешнім краї, Де глина й камінь без кінця? Хто шле зі звісткою гінця? Чи ж не Рязанщина вітає?»
Бентежно серце в грудях б*ється – В поривах гніву та жалю… «Шалено я життя люблю, Тоді , як смерть навколо в*ється!
Яка нудьга! Лечу додому Гірким туманом щирих сліз У шум замріяних беріз, Щоб досхочу зігнать оскому.
Дозволь, обабіч я присяду, Зітхну, цілуючи твій слід… Є вісімнадцять тільки літ, Та від життя нема відради!
Мене недоленька занесла Чомусь в цей закутень глухий… І ось надія – дзвін стрімкий В твоєму голосі воскресла!» 12 -Майоре,диво! Мені снився У сяйві місяця мій край: Туман сріблив зелений гай І водограй в ставу іскрився.
Ширяли зверху сині птиці. був я щасливим в тім гурті… Котила хвилі золоті, Переливаючись, пшениця.
Знайомі хутір, двір і стріха – Родинний витік поколінь… Нізвідки взявсь залізний кінь І ниву став топтать для втіхи.
Рід хліборобський…В нас із болем Сприймають пустощі вітрів – Хліб толочить ніхто не смів, А тут знущалися над полем.
Як про обурення сказати: Безбожник лиш, що гріх шукав, Чи той , хто розуму не мав, Тендітні стебла міг ламати.
Вся суть прихована в колоссі – Це праці людської плоди. То ж цілувати хліб завжди В нас споконвіку повелося. 13 Сьогодні, певне, іменини Були у місяця, бо він Спішив за сонцем навздогін З – за гір у сонні полонини.
Вдихнув озон і свіжість лише На повні груди горизонт… Десь рокотав далеко фронт, А тут така запала тиша.
Трава від жаху сполотніла, Від гіркоти пекучих сліз Аж вечір в землю сіру вліз Й росою темрява упріла.
Гірські доповнили пейзажі Вертляві діти та жінки, Бородачі – молодики В брудних строкатих камуфляжах.
В юрбі і голці ніде впасти… З десяток кинувши лопат, З підвалу вивели солдат Кати гелаєвської касти.
Впритул під ребра автомати, (А оступись один хоч раз!) Як стимул здійснювать наказ – На повний зріст рови копати.
Звели в шеренгу біля ям В крові десантників, танкістів, Кількох побитих журналістів, Щоб пригостить по дев*ять грам.
Вмить сухо клацнули затвори, Притихла зайва метушня… Відеокамер тріскотня Лиш фіксувала акт покори. 14 Іван злякався.Мов дитя, Об стіни бився головою: -Я хочу жити! Фіг з війною! Я ще не встиг пізнать життя!
-У тебе розпач, в тебе шок – І в мене біль, й мені тривожно… Обох в канаві придорожній Зарить нас можуть без свічок.
Не дайся в руки їм живцем – Нема за вчинене провини В сучасних варварів, кретинів, В немилосердних цих нікчем.
Здригнеться в ката хай рука! На їх безумство ти так само Упертим будь аж до нестями І з гордим видом козака.
Не падай духом, не корись – Не буде ворогу спокою, В умовах цих єдина зброя – Сміливо смерті ввіч дивись.
Не плач, мій друже, не тремти, Пощади зась від них чекати… Два рази в світі не вмирати – То ж вмій злетіти з висоти. 15 -Скажи, майоре, ти є тепер, Либонь, дворянського вже стану? Як існувати перестану – За віщо юним я помер?
Чому війна у мирний час? Звідкіль ненависть поміж нами? Мій хліб не крав чечен віками – Чий чорний кіт пробіг між нас?
Ти мав освіту, владу мав Ось над таким, як я , солдатом… Чому воюю нині з братом? – Я клятв вбивати не давав!
Лежав він мовчки, мов заснув, Щось обмірковував…І спроба Була йому не вподоби Давати лад словам, що чув.
Поморщив лоб, за тим присів: -Скажу тобі відверто , Ваню, Оце б попасти зараз в баню, Щоб змити бруд своїх гріхів.
Я не суддя чи адвокат… Зростав не в замках – в інтернаті, Тому мені і є ти братом, Бо ти солдат – і я солдат. 16 -Ото ж навік собі зазнач: На все завжди своя причина – Прийшли в його ми полонини, Тому не ворог бородач.
Проте й не друг…Афганістан Навчив вникати в суть предметів – Знайдуть пізніше паритети Добродій наш і їх «пахан».
Війна, мій брате, як корівка: Хтось доглядає і пасе, Хтось молочко з- під неї ссе, Або з обох дере готівку.
Щоб журналістів залякать, (Напевне, викупу чекають!) Періодично в нас стріляють, Щоб з їх родин калим зідрати.
Судить за всіх я не берусь, Та все ж верхи формують долю: Їм кажуть – боритесь за волю, Нам – за міцну велику Русь.
Бо тут сплелися інтереси За нафту, зброю, гроші, чин… А ми з тобою, юний син, Є виконавцями процесів. 17 Якось Івана для роботи Взяли чеченські вояки, Щоби носив з піском мішки Він від будинку, що навпроти.
В неволі зблід.Та ясночолим Й міцним лишився він, як дуб: Блакитні очі, русий чуб Вихривсь, мов кипа понад полем.
Був вечір – музика травнева… І раптом витвори судьби – Нізвідки впала, з висоти, Оця пелюстка яблунева.
Вона з*явилася з нічого – Граційна, в сукні голубій… І стрімко глянуло з- під вій Дівча допитливо на нього.
Ні, не ковзнула, а стрілою Прошила душу аж до дна. Та оглянувшись(Чи ж одна?), Всміхнулась й зникла під горою.
Цей стан стрункий, лице рум*яне! Щось стрепенулось, ожило… Не смій, солдате! Ти є хто? Це гра у погляд полум*яний. 18 -Ти ніч не спав…Щось забагнулось? Приснились нива знов і гай? -Та ні, майоре, постривай, Тут неймовірне щось відбулось!
-Якийсь вогонь…Спинить несила, Перевернувся білий світ: Лечу метеликом на цвіт, Хоч обпалити можу й крила.
-Була не ніч – тортури, муки… Тобі скажу, бо ти мій брат: Я не закохувавсь в дівчат, Не хлипав нишком від розлуки.
-Узбечка б краще чи евенка – Приніс би в хату хліб та сіль… А так проймає всього біль – Моя обраниця – чеченка.
-Хіба ж залежить це від націй? І поміж нас , в поміж них Хватає добрих, чемних, злих, Дурних, розумних , їх мутацій.
Весна не квітом – пахне кров*ю. Раз час жасминовий оцей Дарує музику очей – Злітай над кривдами любов*ю! 19 «Як , Ваню, служиться тобі? Листи десь губляться в дорозі… Я тут самотня, мов в облозі, Щодня маруджуся в журбі.
Я не живу – існую в сні, Чомусь не радісно – тривожно. Чекаю вісточку дорожню, Мов пташка, б*юся у вікні.
Мені б лиш кілька добрих слів У цім безлюдді, безголоссі… В дворах бур*яном поплелося, Наш зовсім виселок спустів.
Тече старий благенький дах, Його б хоч зрідка полатати, В садочку б грядочку скопати – Я ледь тримаюсь на ногах.
Прошу в колгоспі трохи дров (Для голови воно ж дрібниця!), Сміється з мене той п*яниця – Вдові тріпоче про любов.
Чи не знущаються «діди»? Чи вдосталь їсти? Чи зігрітий? Трудні часи не вперш терпіти – Не знати б більшої біди!» 20 « Привіт , ріднесенька, з Чечні! Мов перст , сидиш одна на лаві… А я пищу листа в уяві – Прожитим поділюсь у сні.
Мені не пишеш ти? – Брехня! Добра у вдачі, як у мами… Листи блукають манівцями, Мене шукають навмання.
Минула край цей вже зима… Занесла доля на край світу – Сиджу в ущелині з граніту, Замками скований стома.
Лиш клаптик світла у вікні – Мала щілинка в амбразурі, Запліснявілі та похмурі Квадратом стіни кам*яні.
Життям потішитись не зміг, Бо в світ лиш можу визирати, Як звір, поглядаю на грати… Та за чиї провину й гріх?
Зустріти схочеш ти мене Живим з далекої дороги… Надіюсь, молячись до Бога, Що горе, врешті, обмине.
То ж витри сльози на очах! Придбаєм свинку ми й корову, В нас буде хліб і будуть дрова, Ми побудуєм новий дах.
Привіт, ріднесенька ,з Чечні! Пишу листа тобі в уяві – Прожитим я ділюсь у сні… 21 Було ще поночі, коли Шкрябнуло щось в щілині – вічку… І враз потоки світла свічки В підвал із двору попливли.
Насправді сталося чи сон Звивався зверху мерехтливо? – Щось пробиралось полохливо До них крізь низку перепон.
Минав поволі шок в обох. І ось просунулась долоня – Тендітна, ніжна, наче сонях, Що поспішав зігріти льох.
Посипавсь порох…крізь діру Додолу гепнулась торбина: Одна…десята картоплина, Десь тільки спечені в жару.
Погасла свічка. Тонкий слух Вловив дрібненьке лопотання… Був час прозріння, час вагання, Щоб перевести в грудях дух.
-Під сумнів брати це дарма: Я не кепкую, чуєш, Ваню, Є в світі людяність , кохання – Ще спину варварству нема. 22 Із трав ночами білий іній Вже куховарить холодець, Хоч теплий струмінь нанівець Ще зводить стан той в день осінній.
Десь недалеко викидали Бої по селах віражі… Ходи підземні й бліндажі В дворах невільники копали.
Не легко в тверді копирсати – Доймають втома й мозолі, Росу хтось витре на чолі – І всі продовжують мовчати.
До лабіринтів так поважно, Хоч й жваво рухалось дівча… (Чиєсь із варти онуча?)
Ні ,до солдат пішло безстрашно.
Такі печальні чорні очі… Душа, напевне, золота, Коли отак, немов свята, Допомогти солдатам хоче.
У вічі глянула дбайливо : -Тобі, Іванку, молока, Щоб не втомилася рука, Та принесла, що так щаслива. 23 Стоять невільники і варта, Застигла пауза німа – Немов нікого і нема… (Та видивлятися чи ж варто?)
Рука в руці…Злітають в небо: Дає притулок для душі Її душа в своїй глуші. І тут сторонніх вже не треба.
І там, глибоко в задзеркаллі, Зростав кохання світлий храм, В якому чисто, бо речам Веліли щезнути подалі.
-Зостався день один в неволі, Надію маєш рятівну… -Надію я?... Щось не збагну! Стривай, щоб я не збожеволів.
-На завтра в штаб…Я дав присягу! -Там батько мій.Обдумай… Стій! Будь вірним матері своїй! В нас хлопців цінять за відвагу! 24 Спочатку руки розв*язали Та дали вмитись , підстригли, У чисту форму одягли І завели його до зали.
Столи від страв аж прогинались: Вино, гарячі шашлики… Ще щось підносили жінки, А командири розважались.
-Чи маєш, воїне, ще сили? Як гостя важного,відзнач, - Вказав кремезний бородач, - Тебе до столу запросили.
-Тобі голубка наша мила? Тоді прийми і наш іслам… Я Маріам тобі віддам, Якщо вона так полюбила.
-Підеш й бій за нашу волю, Заробиш гроші на калим, Щоб дівку викупить, між тим, А там твори щасливу долю.
Поставив чарку, дав тарілку : -За перемогу п*єм до дна! -Та краще…хочу не вина… За себе вип*ю я горілки.
Стакан один…і третій.В друзки Наш оп*янів солдат Іван. -Майору трішки – прошу , пан! Візьму з собою я закуску. 25 -Ото ж стривай, тут все не так : Свої традиції й обряди – Твій інтелект, твою посаду Не поцінують аж ніяк.
Закон один у них – Коран… Дружин купують для прислуги, Стрічають з честю в гості друга, Шанують старших і прочан.
Тут кровна помста – чванство всіх: Тут зуб за зуб, за око – око … Для нас це дико і жорстоко, Для мусульманина не гріх.
Тут зневажають переляк, Не терплять підлості та зради, Вагу тут мають не поради, А сильні м*язи та кулак.
І слово має вартість – знай: За грубо виронену фразу, За жарти, натяк на образу Вже милосердя не чекай.
В них той нікчема, хто життя Вважає скарбом,хто до болю Лякливий та втрачає волю Свою в бою без каяття. 26 -Надумав? Згоден? Це твій плюс! -Не по дорозі? Ми не браття? Сьогодні, мабуть, на розп*ятя Потрапить хтось, як ваш Ісус.
-Іти на поступки любі! Я християнин …Дав присягу! -Ми маєм метод противаги, Щоб краще думалось тобі.
-Раз доля випала гірка, Зустріну виклик я без страху… -Ти ще не корчився від жаху. І участь жде обох тяжка.
Враз налетіли, вчувши знак, На них , поранених і кволих,, Кількоро хлопців пишночолих, Мов зграя спущених собак.
Так били - камера гула: На стіни й торси безборонні Лиш цівки чвиркали червоні, Аж поки втома не звела.
Та встав майор, здолавши біль: -За що юнцю відповідати? До завтра спокій дай солдату – Із автомата в мене ціль. 27 -Дивись, шукаючи причини, По філософськи на життя Ця боротьба веде буття До досконалої вершини.
-Хіба ж дарма ти зносиш муки? – Тут без вагання й коливань Стійку систему чільних знань Придбав без методів науки.
-Жорстока школа виживання : Вона формує зір і слух, Залізну волю, сильний дух… Либонь, спартанське виховання.
-Своя в цім мудрість: хиби, вади, Чужі та власні помилки Шліфують розум наш таки, Хоч й не приносять нам розради.
-Пізнав у мороці негоди Одну з найбільших величин : Ти – вірний воїн, мужній син Землі своєї, свого Роду.
-Не варто, певен, намагатись Шукать земний у світі рай… А ти мене не забувай! Пора дружок, пора прощатись. 28 -У мене рани - не рискнеш, А ти вже , друже, постарайся: Здоров*я маєш – не вагайся, Як схочеш вижити – втечеш.
-Я смерті , Ваню, не боюсь – Чому б мені її боятись? – Ніхто не буде побиватись, Бо просто нікому, клянусь.
-Не боягуз я, чуєш – ні! – Бо це моя робота , Ваню… Та звідси йти у путь останню Тобі не хочеться й мені.
-Прийдеться, мабуть…Це моя На завтра черга в цьому герці, Геть відчуваю власним серцем У грудях гостре вістря я .
-Свою повинність до кінця, Як офіцер, здійснив я чесно… Чи ж пригадає, інтересно, Вітчизна вірного бійця?
-Ща щось страждав, когось любив… Страшніше інше – у буденні В холодне кануть безімення, Тоді, вважай, що ти й не жив.
Ви стільки світла в морі зла За час полону вклали в мене… Ви не особа безіменна – Ви витік віри та тепла. 29 Аж спалахнув багрянцем бір… Добряче випивші й веселі Бійці Ічкерії дебелі Обох їх вивелиу двір.
Не церемонячись , м*ясник Та бородач юнця зв*язали… Майору пальці відрубали, Відтяли вуха та язик.
Добірний випаливши мат, До гостроти чуттів охочі Небозі викололи очі І здерли з спини шкіри шмат.
Сипнули сіль в ямки повік – Кат не почув мольби чи схлипів… До горла ніж – і смолоскипи Думок спинилися навік.
Ридали глухо дзвони стріх… А цю трагедію – сценівку Знімав в цивільному на плівку : Чи то для бізнесу, чи - втіх.
Зробилась мокрою спина, Вмить посріблились русі скроні, Струмки ковтаючи солоні, Весь сполотнів Іван – стіна! 30 Грудками змерзлася рілля… Сільце ще з вчора оточили, Старанно цілий день бомбили, З гармат утюжили здаля.
З десяток змучених солдат, Напівроззутих, напівголих, На край околиці з стодоли Погнав чужий аристократ.
Зубами чорними, мов жерсть, Чужинець хижо усміхнувся : -Про тебе , хлопче, не забувся Твій дорогий поважний тесть.
-Він особисто нагадав – До волі путь обрав коротку… Скрутив долоні і колодку Цепом іззаду прив*язав.
-Ти , Ваню, вичисть пазурі: Село…гора…між ними поле… Оце пройти тобі, соколе, Його з дружками на зорі.
-Воно рівненьке, мов тапчан, Коротка відстань – день у січні… «На полі мінному у вічність Злетиш удосвіта , Іван!» 31 «Назад не вернешся – стрільці… Вперед по мінах до свободи – Сум*ятя виродженому роду Не покажу я на лиці.
У них прорив тут…Ач, скотина! До середини щоб дійти – Зарання ставити хрести На нас , живих, в лиху годину!»
Позаду й зліва в стороні Повітря вибухи струснули, Пошматували, мов акули, Живих на часточки брудні.
Як в бані – мокрий до рубця, Вологі одяг, лоб юначий… Ланцюг сповзає, янгол наче Від пута вивільнив бійця.
«Це еластичність юних рук – Слизькими стали…Слава Богу! Тепер у мене є дорога…» Іван присів на мерзлий сук.
«А дзуськи,»духи»…Вашу мать! Ще кишка тонкою не стала. Моє тут взяло – чи пропало… Мені два рази не вмирать!» 32 «Смертям двом разом не бувать! Життя, як свічка: є початок, А далі смерть стоїть на чатах, Щоб з свічки полум*я зірвать.
Якщо вже смерть, то хай без мук : Останній вдих – і на пів фразі, Щоб не конать, щоб вже одразу Життя обм*якло, як той лук.
Хто встановив такий закон? – Хіба ж митець я чи аматор? – На службі в інших гладіатор – У тих , що дивляться з «ікон».
Я свого ворога не вбив! Чи ж маю право я вбивати? – Його ж така родила мати, Добра б він скільки сотворив!
Горить вогнем їх рідний край, У них в очах немає страху – Вмирають з іменем Аллаха… Мене ж в який поселять рай?
Забувши істину просту, Людина знищує Людину: Дарма свій Дух Бог вклав у глину, Якщо ми живим темноту!» 33 Не поспішав: стягнувши светр, Роззувся, викинув штани… Миттєво – стрімко в бур*яни Шмигнув – й помчав , неначе вітер.
Чув – кулемет співав пісні, Позаду нього вибухало… Його ж ніяк не переймали Зловісні звуки ті страшні.
О, він летів – хіба ж він біг? – Світанком тихим легким птахом І то дарма, що, ніби цв*яхи, Колов у босі ноги сніг.
У право – вліво по стерні Петляв невільник в полі вільним… Ти ненароком божевільним Не став в пекельній метушні?
Одне помітив гострий зір : Як в здобич вуж, вп*ялись зіниці У трепет відблисків зірниці, У череду сріблястих гір.
Аж під горою впав на груду, Тиснуло серце, наче ртуть… І довго тужився вдихнуть Озон п*янкий на повні груди. 34 Він ледве – ледве звівсь – піднявся І…ще раз вмлів : здоровий пес Був поруч – мабуть, інтерес До нього мати намагався.
«Все зрозумів – мене роздерти Велів тобі господар – пан…» О, не для цього мій Іван На волю вирвався, щоб вмерти!
Оскаливсь звір та став гарчати, Сердито рив сухий пісок… Невірний рух чи зайвий крок В цій боротьбі кінцем міг стати.
Шаленство люті: хижо очі Креснули струмені вогнів В обох з – під дуг похмурих брів – І кожен вже розв*язки хоче.
Оскаженів і став кричати Хлопчак,стискаючись в клубок – Випереджаючий стрибок Зробив він першим для відплати.
У схватці намертво руками Тварини шию він стиснув І горло з льоту проштрикнув Своїми гострими зубами.
В обличчя, в рот стрільнула кров… Пес заскавчав, ошкірив морду. І настовбурчивсь в позі гордій Іван, що ворога зборов.
День перемоги святкував Солдат в кущах ліщини й глоду Ковтком солодкої свободи… А світ від вибухів стогнав. 35 Він довго вив, мов виріс в зграї Вовків і вить з дитинства звик, До хрипоти жахливий крик Котивсь луною в небокраї.
Уже не біг, а йшов у гори. Пізніш відчув – вогнем пече Геть понівечене плече… Знеміг і в сніжні впав затори.
Якісь строкаті волоконця, Якась суцільна пелена Закрила, начебто стіна, Навік від нього ясне сонце.
Неждано зверху рідна мати До нього руки простягла, Торкнулась лагідно чола Та й стала з ями витягати.
То несподівано у спеку Йде Маріам, шумить потік… Її уста й рум*янець щік Палають полум*ям здалеку.
У черевички взута модні, Не йшла – плила між валунів, Йому сказала пару слів Та й зникла в безвісті безодні.
Протерши змерзло – впалі вії, За сніг чіпляючись і лід, Накарбувавши кров*ю слід, Він повз до берега надії. 36 Десь через пару діб знайшли Його розвідники у горах: Мов мандрував у цих просторах Й спочить приліг біля скали.
Ледь – ледь теплилося життя У ньому.Довго розпізнати Ніхто не зміг по зброї брата, Бо був без одягу й взуття.
Лишень в білизні…Біля вій Та пліч синці та згустки крові… Він марив. Визнали по мові, Що це російський воїн - свій.
Обмерзли руки. Кінці ніг Зчорніли, мов у дощ покоси, На голові русяві коси, Як молоко були чи сніг.
Як тільки вижив в крутії? Ятрились отворами рани, Здалеку слід його осанни Тягнувся полозом змії.
Іване, й досі не збагну В які ти вірив переміни? Чиї тебе зігріли стіни, Вселивши силу рятівну? 37 І знов розбурхалась весна, Ота, що сонцем золочена… Гуло весілля. Наречена Була від радості хмільна.
Глухе віддалене сільце, Глибинка страдниці Росії, Де вік плекають гречкосіїв І вбивць, не знаючи про це.
Від тягаря зігнувшись літ, Щоб рід і гостей зустрічати, Старенька й сива жінка з хати Поволі вийшла до воріт.
Здійнявши куряву, до хат Автомобіль примчавсь військовий, І на колясці, зовсім новій, Із нього виїхав солдат.
Зомліла жінка… а з грудей Лиш зойк прорвався: - Сину! Ваню! Я з себе все віддам останнє, Щоб лик побачити оцей.
-Я поспішав :здалось - лечу… Пішла ж зарання телеграма? Мовчанням виплакатись мамі Ну, як у зашморгу плачу?
-Чому ти білий весь такий? Де ж пальці рук – мужича сила? Де ж ніжки ті, що я ростила? Ач…Слава Богу, що живий! 38 Чечня , Литва, Афганістан… Не повний список – тільки тези! Мізерну пенсію й протези Придбав в подяку наш Іван.
Як влучно пан один сказав: -Твої рішать(Дратує тема!) Геть не найнявся я проблеми – Тебе туди не посилав.
Народів скільки – уявіть! – І офіційно, й навздогінці: Угорців, чехів , українців Клянуть на чому світ стоїть.
О, не одна ще мати жде! Стає сумнішим день у світі… Скільком дороги не освітить, Скільком вже сонце не зійде?
Скажіть, невченому, скажіть, То ж гинуть хлопчики за кого Чи то ідола якого В часи освічених століть? 39 Ми всі за те, що вигнать тьму! А скільки є гарячих точок, Синів де губимо і дочок? А я запитую : - ЧОМУ? 2002р.
"Судить за всіх я не берусь, Та все ж верхи формують долю: Їм кажуть – боритесь за волю, Нам – за міцну велику Русь. Ми всі за те, що вигнать тьму! А скільки є гарячих точок, Синів де губимо і дочок? А я запитую : - ЧОМУ? " Вибрала, на мій погляд, ключеві рядки, а загалом мене твір вразив і дуже сподобався.Написано образно, насичено, одним словом - талановито. Браво!!!)))))
Щось я Вас, пане Миколо,не зрозумів.Ви так гарно у творі оспівуєте геройство російських загарбників у Чечні. До Вашого відома у тій Чеченський війні воював російський спецназ,головорізи , а не якісь там солдати. Вибачте , але На той час Чечня під проводом легендарного генерала Дудаєва, пробувала вибороти собі незалежність, так само як тепер Україна виборює собі.ТОді вже була єльценська Росія, котрий свій парламент розстріляв танками.І російськи головорізи відрізали полоненим чеченцям голови і фотографуфались над понівеченими тілами. А Ви світ дивуєте своїм твором. Вибачте, я помилявся у Вас.
Від перестановки складових рзультат не міняється. "Кавказький злам" продукт впливу російскої пропоганди, уявні картини створені їхніми режисерами у свідомості обивавтеля.Поспілкуй- тесь будь ласка з тими , хто особисто воював на стороні чеченців, вони вам розкажуть всю правду про ту війну, також і про афганську. Може тоді і у Вас зміняться погляди на їхній дух і на їхній світ.
Мені прикро...Ви так і не знайшли(як це зробив попередній коментатор) ключові моменти твору...І надто вже швидко вчиняєте недалекі висновки...Навіть дуже прикро...Знайдіть в "Однокласниках" як мене за цей "патріотичний для русских" твір розпинають самі росіяни...Вони швидше вловили суть...Навіть дуже прикро!
В мене немає на меті завдати прикрощів особисто автору.Нзву конкретно те, що визиває обурення в творі.Першу чеченську війну Росія розпочала після здобуття Ічкерією законним парламенським шляхом незалежності.Війна Росією була програна, тому що побудовою обороноздатності Країни займався один з найвидатніших бойовий генерал сучасності Д.Дудаєв.Росія велу цю війну ганебно, підступно прикриваючтсь мирним населенням.Трагедія Сомашської різанини потрясла весь цивілізований світ.Часто просто попереду наступаючих російських військ гналось цивільне паселення.Застосовуся геноцид, тактика спаленої(разом з жителями)землі.Не зважаючи на все це Росія зазнала ганебної поразки і змушена була вивести свої війська...Після цього, читати про муки, і героїзм російського полоненного, що знаходиться в руках якогось пахана, якось не пособі.Доречі, армія Ічкерії була цивілізована, і сам Д.Дудаєв не дозволяв самосуду над полоненими.Перечитайте будь ласка, ще раз свій твір, може і Ви зможете побачити його хиби.НЕ хотів ВАС ОБРАЗИТИ.
Якщо не ми то хто ..?.. Росія зараз з нами чинить так само як і з чеченським народом... знову ж таки тривожить думка - чому сьогоднішні чеченські лідери не обєднуються відкрито з нами... чи я щось не розумію?
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
0
