Крик в повітці, аж луна
По селу ганяє,
То голодная свиня
Горло надриває.
А Іван у хаті спить,
Пригубив чарчину,
І для нього не кричить
У хліві скотина.
Спав би, може, й до зорі
З самого обіду,
Та з’явилась у дворі
Жінка його Ліда.
В хату вихором внеслась,
Крик зняла до стелі,
Від якого б піднялась
Мумія з постелі.
Тож Іван, зачувши крик,
Мусив, бідолаха,
Хоч пів ока, та відкрить,
Втратив сон, де сваха
Пиво-мед йому несе,
Весело вітає,
А прокинувсь – жінка це,
Ще й мораль читає:
- Що, п’янице, добре жить,
Спати, пити в шинку,
А не чуєш, як кричить
У повітці свинка?!
Звісив ноги наш Іван
На долівку з ліжка,
Потягнувся, наче пан,
Кашлянув, як в діжку.
- А чого вона кричить,
Та дурна свинота? –
Поцікавивсь, - Хай терпить,
Як прийшла в охоту,
До кнура не поведу,
Бо вона на сало,
Поросята ж, на біду,
У ціні упали.
- Що верзеш ти, - Ліда в крик, -
Поросята, сало…
Сів, надувся, як індик,
Меле, що попало.
Я побачила б, як ти,
Тишу зберігав би,
Щоб зрання до темноти
Крихточки не мав би.
Як тут не заверещиш,
Як у шлунку пустка?...
- То чого ти тут кричиш, -
Йван сказав, - закуска
Є в господі, йди та їж,
Як така голодна,
Розкривай свій рот навстіж,
Як врата господні,
Запихайсь, при чім тут я,
До обіду твого,
Причепилась, як змія,
Чорт-зна із-за чого.
|
у Вас 
0
