Ліна Іванівна сиділа за столом і , тримаючи свою нововитворину збірку віршів, дивилася на вулицю через мокре вікно, де тихо йшов дощ. За вікном майже всі перехожі йшли з парасолями, а в кого не було, то пробігали швидко, оббігаючи калюжі. Леся Іванівна дивилася у вікно, як у телевізор, але думала про своє:
Ось нарешті випущена моя перша збірка віршів. Можливо ,перша і остання. Мені вже п’ятдесят років і я не знаю, коли ще буде можливість вдруге випустити збірку поезій.
Дощ на вулиці став іти не так інтенсивно, бо стукав у вікно рідко. А поетеса продовжувала свої роздуми: Оце сама себе питаю: « Чи потрібно мені організовувати презентацію моєї збірки?» З часом почала думати про те, що штучно звані люди, не будуть із задоволенням слухати мої вірші. Може мені взагалі відмовитися від презентації?….
Краще я напишу в нашу місцеву газету об’яву про те, що книги свого авторства роздаю всім бажаючим, хто знайомий з моєю творчістю і хто не знайомий. Бо не можу приймати квіти, аплодисменти, знаючи, що мої вірші ці люди не розуміють, і тільки піднімаючи свої плечі, думають що я дивна.
Чому я пишу свої вірші? – Не знаю? Але ж хтось мені надсилає такі думки, які лягають на папері?.... Після смерті, мабуть, взнаю…. Та, взагалі-то пишу із зверненням до людей, щоб хоча б одна людина із ста замислилася над своїм життям і захотіла жити по – іншому. Я вже декілька разів була на різних презентація нових книг, і з великим розчаруванням констатую, що поети сучасності мають таку в собі гордість і трішки пихатість, бо думають що схопили Бога за бороду. Але ж вірші не тільки від світла, вони бувають від темноти.
Так, все вирішено: завтра піду і дам об’яву до газети , а декілька збірок подарую бібліотеці. Краще мати п’ять однодумців, чим тридцять брехливих аплодисментів. Леся Іванівна розкрила книжку особистого авторства і залюбки прочитала вірш на першій сторінці. Потім піднесла до носа збірку, щоб вдихнути аромат ще зовсім нового паперу і сама собі посміхнулася…. За вікно ще тихо йшов дощ, а під березою, яка росла під вікном Лесі Іванівни, цілувалася молода пара під парасолею і ні на кого не звертала уваги. Вони були в своєму особистому царстві почуттів…
Грудень 2015 рік.
Якщо з вами не хочуть спілкуватися, то не треба до людей лізти в душу, - Ірина Пшиченко
Щось турбує поетесу! Дуже багато книжок лежать на полицях не прочитані. Читають їх лиш друзі і знайомі. Так що вбільшости пишемо самі для себе. Для мене і це добре!
Можливо, якщо є той. хто хоче слухати..... Дякую за хороші коментарі....
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
1
Натхнення!
