День за днем бредУ у тиху бездну,
Вити нема хіті, ані сил,
Сліпну, глухну, байдужІю, мерзну,
Щастя на долонях, наче пил…
Можна склеїти, згорнути, підживити,
Легше дмухнути і стати, як усі,
Заздрити, в кутку причинно жити,
І крутитися в своїй німій осі…
Важко повертатися в минуле,
Бо там сміх і прагнення висот,
Почуття, до попелу заснуле,
Мрії загнані до меж купюрних сот…
Раз-по-рАз прокинуся, притИсну,
Теплоту шукаю на руці,
А за мить сахАють ненависно
Від сльози скупої на лиці…
Дзеркало відблискує у очі,
Радісних моментів не злічить,
Пам’ятає свЯта, шалу ночі,
Та й воно безвИразно мовчить…
Від безвиході спускаюся додолу,
Озираюсь по квартирі, мовби тать,
Зводить руки невгамовна доля,
Пальці лиш не хочу розпускать…
Щастя – ось, шукаємо, б’ємОся,
Забуваємось і прагнем з усіх сил,
Якщо Вам здобуть йогО вдалося,
Не зведіть, як я, на будній пил…
| 
та
у Вас 
0
