Вона посміхнулась красива і сива як доля.

Вічна пам'ять...

Проходили весни, черешня укотре розквітла
Старенька бабуся сиділа з сім’єю сумна
Дивилась за обрій, сказавши із жалем, тендітно:
- Пора мені Любі, прощатись із Вами пора!

- Чекайте матусю!» - благали стривожено діти -
Будь ласка лишайтесь, із нами лишайтесь не йдіть,
Пробачте провини, скажіть, і всі ніжності квітів
Ми кинем під ноги, лишіться хоча б ще на мить..

- Не можу, рідненькі, роки піднімають у небо!
Зростила, навчила, я Вас повиводила в світ,
Я трішки втомилась, спочити мені уже треба
Чекає мене, в лебединому вирії літ…

- Бабусю, побудьте! – просили засмучені внуки –
Посидьте із нами, не треба гостинців й казок!
Журба розкричиться у Вашій раптовій розлуці
Життя потьмяніє без найдобродушних думок.

- Я Вас не покину, узимку при променях сонця…
Здивую красою у срібній весняній росі
У співах пташок шепотітиму літу - «підводься»
Під осінь в саду намалюю я Вам вітражі…

«Вона посміхнулась, красива і сива як доля
Змахнула руками – злетіли у вись рушники
«Лишайтесь щасливі» – та й стала замисленим полем
На цілу планету на всі покоління й віки.»
/Із пісні "Про матір"/