П’ю свою Чашу, мій Христе
Яку наповнив аж над вінця,
Хоча в житті чомусь усе не те,
Не так як кожній пересічній жінці…
Та долю й мовчки навіть не клену
Не маю права, мабуть, нарікати,
Бо досі можу ще дочкою буть,
Хоча давно доросла жінка й мати…
Мені Ти дав, чомусь, такий вінець –
Боротись й вічно на щось виживати…
Коли я йшла, на перекір, на світ,
Мабуть, уже не мав чого давати…
Казали ж не родитися мені,
Пророкували, що не маю долі…
Тому й роки мені даровані такі,
Що так завчасно посивіли скроні…
Не кожна в силі пережить отак –
Смерть сина, і коханого, і тата…
Та я живу, чомусь, і не здаюсь –
Хоча з Небес мені така оплата…
Шукають всі достатку на землі,
Не мислячи самі, що можуть дати…
Чи здатні, щоб в ущерб й собі,
Добро творити без ніякої оплати..?
П’ю свою Чашу, мій Христе,
Приймаючи належно Твою Волю,
Хоч дно бажань давно уже пусте,
Ще йду життям, дарованим Тобою!
#поезія_Іванна_Осос
7.02.2020
| 
у Вас 
0
