В житті ще так не клекотіло, Не рвалось серденько з грудей, Не нило так без когось тіло, Немов не жив я між людей… Не бачив радості земної, Немов дурманив мене мак, Неначе все це не зі мною, Бо тільки зараз чую смак… І милий голос насолоди Шепоче, кличе: «Обійми…, Розтань в мені кристалом льоду…, Нема нікого, тільки – ми…» В житті ще так не розривало, Ще не манила так душа, Усіх емоцій в світі мало, Щоб їх вписати до вірша… І був без неї, мов незрячим, Не помічав усіх красот, І народившись знову, наче, Збираю з квітів мед до сот… Почувши дзвін її мелодій, Мене охоплює тепло, Робота, втома – геть, бо годі, Ще так приємно не було… В житті доводилось літати, Так пролітали день і ніч, Та я не міг і уявляти, Що я летітиму до віч… Що так бажатиму волосся, Торкатись спокою немов, Мабуть, таки, не жив я досі, Не знав, насправді: що – любов... І все так легко… Все – не просто… Ще стільки я в житті не вспів… Дім, дерево, сім’я – форпости, З яких я хочу чути спів… Біжу, з прискоренням до звершень, Добру віддячую добром, Молю у Бога, наче вперше: Залиш її моїм ребром… Якщо не зміг я заслужити На неземний безхмарний Рай, То дай взаємністю прожити І трохи щастя з нею вкрай… Минуле вже відгуркотіло… Я повен впевнених ідей… В житті ще так не клекотіло… Не рвалось серденько з грудей…
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
0
