Я відпущу Й гріхи, й тебе, І хмароносії Попадають від болю. Розм’якли мої ноги від розлук, Не витримати почуттів двобою. Залитися дощем лимонним і за край... Над краєм даху. На ноти відчаю по ноті спокою, Тікаючи від ноти страху. Баси і біси йдуть по тілу – Такі, як я, невиліковно хворі. А десь хитаються не сміло Відмолені холодні зорі. _________________________________ Свідомість рекламує фільм про нас З нічого робиться усе і навпаки. Дешеві кольори, смугастий час... Кричіть. Та влада спокою належить на віки. Соната місяця на жовтім золоті сучасних міст, Бездонні поліси динаміки життя. Як завше: вогники танцюють твіст. Сьогодні цінна річ – А завтра вже сміття. У Всесвіті кружляється само собою... Згубити стержень – отже висіти у прірві. Молочна пінка планетарною журбою Із серця будь-яку журбу колись та вирве... Кіно про нас, немов разючий піархід. Ця Вічність – нам взірець. У чашці ми, немов у сні, по колу наш політ. Пінку збиратиме Творець... _____________________________________ «Час спливає», – звикли говорити ви, внаслідок встановленого хибного поняття. Час – вічний. Спливаєте ви!» М.Сафір Білий пісок крізь призму часову У безкінечному флаконі І за Мольєром той, хто виграв час – виграв усе. А хіба ні? Уся і все в його незримому полоні. Відкриє челюсті свої годинник... Стрілка покаже до і після нас... На всіх меридіанах мить незрима В гонці з тобою переможе час... __________________________________ Заморозила. Потім розбила. По Фен Шую себе рознесла. Підібрала. Жбурнула щосили. Запекла СВЧ-весна. Ув олії волію-Боже, Намальована. Надтоприродня. Відхреститись від себе, може... Без вогню обпікає безодня. Все одно переможе не сила, І в житті найвеличніша цінність – То є молодість духу і тіла. Їх біда – швидкоплинність... По краплинкам серце збирала І ліпила себе до нестями, У блакитних вологих дзеркалах Колихалися храми. Розморозила. Потім зліпила. Розговілася вбивча потреба – Відпустити гріхи у тіла. Все суєтне. А зверху – небо. _______________________________ Коли відрікаються від себе. Коли забувають все і всіх І ненароком обминають двері склепу, І душать ненароджений прасміх... Зло завше лишить слід, на пам’ять. Добро повернеться. Але не тут. Не вчуєшся, як ти – оббитий камінь. Дощі змиватимуть із тебе бруд. А скромність увігнала в душу бивні, Розбещеність занėсла стріли вражі. Сліпі полотна вічні, нерозривні – В них розминулися потреби наші. Слід трохи доповзти до світла-острівця... У сон-блакиті – Бог, У сон-любові – він же. Будуть покарані зачинені серця!.. Слід трохи збожеволіти – І ти вже інший. ________________________________ V.D. Отак і через сто і через двісті років Лежатимеш і посилатимеш сигнали в небеса, Шукатимеш життя пороків, А мою шию буде пестити не ти – сльоза. Не страшно, навіть, що повечоріє І будуть зайвими слова, загублені в траві. «Не сотвори кумиру»... Мрію... Несправедливо жити тільки в голові. :\ Задимлене вікно до раю. Як прикро: ми на стадії жадань. Без мене як ся маєш? Маю. Убивча від- стань. ________________________________ Відкрий мені свої долоні, Всесвіте, пригорни. Я у твоєму полоні, Прощений без вини. Знаєш наскільки прекрасне Це скороплинне життя. Ми так самотні сучасно. Міст – техногенний суддя Хай нас зведе і залишить Зорям чи світлу століть. Не продається і тішить У діамантах блакить. Випадок – чуйна мінливість Щось підрихтує в тобі. Використовуй можливість – І без зупинки люби. Доля зведе і залишить На або під мостом. Завжди порушена тиша Вічності літаком. *** У прядиві манільському твоя кохана. «Я житиму тоді. Коли мене не стане*...» Осінній лист розіб’ється на спокій. У тóбі не затихнуть мої кроки, Тремтіти не припинить наш фіал**, Бо хто такий безсовісний фінал? Ніколи не чигáє час у світі, Де забувають стомлену Адіті***. Уявна осінь, серцю Богом дана, Що житиме тоді, коли мене не стане. А ввечері буде моя кімната Закохана у леоніди**** листопаду.
22.07.08.
* Горацій; *** Адíті – мати всього живого; ** фіал – чаша; **** леонíди – метеоритний потік.
«У серця є розум. Але серце не слухає його ніколи» Б. Ейнштейн
Той перший вітер, Що увірвався до серця, Віками квилив через віки. Усі ми мандрівники... Як жовтий стронцій, Той літній пломінь Збігав по лінії руки. Усі ми мандрівники... Клітини щастя-світобудови По склу космічної ріки. Усі ми мандрівники... Найглибший розум Від наших днів до потрясіння Й навпаки. Адже усі ми мандрівники... *** Куди тікати? Друже, нікуди плисти. Ковчег готовий. У Раю шербет пашіє. Безсмертна сила з горла вислизне І плюхнеться у Вічність, у стихію. Тремтять тополі і нездужає свідомість, А беззаконня в атомах снує. Ковчег готовий і готова совість. Все є. Так зкострубатилась земля, Так посіріла. Із чорнотою флірт – повільний ризик. Тепер смиренність – слабкість, а не сила, А той ковчег у сміттєіснуванні – Вісник. ---------------------------------------------------------------- Розстрілюйте. Життя – фальшиве. Успадкувавши долю, ми – ляльки. Не викликається весільна злива Від помаху травневої руки. У білій безвісті від мого дому, Немов протягнені у безкінечність прóводи, Не сходить погодинна втома... А зводиться у спогади. Забитися. Забутися. Та де там... Порозгорялися любовні карти – Їм підкоряється моя планета – Карма.
буває всякі і навіть чорні слова , але треба щоб була світла голова
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
0
