Час розсудить...

Скільки я вже викинув листів...

Знала б ти, вже скільки передумав,

І, усе ж, не зміг, чого хотів,

Передати впевнено й без суму.

                Так заплуталось у мозку і душі,

                Розмішалося з реальністю пустою,

                Що мій глузд, немов від анаші,

                Просто блудить ілюзорною любов’ю.

Не готовий, ще не навчений кохать,

Я, мов з вітряками, скрізь воюю,

Дон Кіхотом йду назустріч до проклять,

А у грудях, навіть й натяку, не чую.

                Переповнені вологою вітри,

                Розціловують сніжинками обличчя,

   Згадую тебе, а поряд три

   В вірності клянуться демонічно.

Заметілі спогади крадуть,

Інеєм вкриваються бажання,

В розумі панує каламуть –

Всі, мов схибились, чекаючи кохання.

                Як в собі межі не перетнуть?

                Як не загубитися у блуді?

                Я... не впевнений, й не можу осягнуть:

                Ким для тебе є, і ким ще буду.

Відстаней мільйони нарікань,

Ні, не зближують, як кажуть дивні люди,

Не будуй на митях сподівань,

Час – він мудрий, й нас, повір, розсудить.