"ВАСИЛИХА"

    Вони  не  місцеві.  Приїхали  років  з  25-ть  тому  і  одразу  ж  оселилися  в  тій  хаті.  Дивно,  он  Іванчишини   живуть  тільки  років  десять,  та  може  і  того  менше,  а  їх  вважають  своїми,  а  вони  не  прижились  і  досі  залишилися  чужинцями.

     Це  була  дивна  пара.  Він  не  високий  з  короткими  кривими  ногами,  рудий,  з  якимось  невиразним  обличчям,  тихий,  наче  прибитий,  але,  коли  траплялося  випити  оковитої, робився  говірливим  і  чіплявся,  ніби  реп'ях.

«Шибздик»,  охрестила  його  язиката  Валька, що  знала  все  і  про  всіх  на  селі,  і   тільки  єдиною  таємницею  була  для  неї  Василиха, жінка  того  самого  Шибздика,  струнка,  висока  і,  якби  не  колючі  чорні,  наче  вугілля   очі,  її  можна  було  назвати  красунею.  Від  тих  очей  чоловікові  аж  мороз  шкірою  пробігав.  Трималася  вона  осторонь.  Була  на  багато  молодша  за  Шибздика  і  всіх  шокувало,  що  така  жінка  вийшла  заміж  за  зачуханого   вдівця  з  трьома  дітьми.  Василиха  мала  дивне,  якесь  не  православне  ім'я  -  Петрунеля .  Шибздика  здається  звали  Миколою,  але  ніхто  їх  так  не  називав.  Всі  кликали  їх  за  прізвищем  Василишин.

Купили  Василишини  хату,  що  стояла  посеред  села  навпроти  криниці.  Ту  хату  довго  не  могли  продати,  хоча  була  вона  велика,  гарна  і  коштувала  досить  дешево.  Подейкували  люди,  що  на  заклятому  місці  побудована  та  хата.  Кажуть  на  старих  закладинах.  Ще  до  війни  там  чи-то  хтось  повісився,  чи-то  вбили.  Хату  стару  у  війну  розібрали,  а  закладини  міцні  та  широкі  залишились. Довго  там  пустир  був.  Потім  хтось  із  району  побудувався  чи  для  себе,  а  може  для  продажу,  але  на  ту  хату   довго  купців  не  знаходилося,  аж  поки  Василишини  не  купили.  Пророкували  криничани,  що  не  буде  йтися  новим  господарям,  але  вийшло  все  навпаки. За  кілька  років  у  Василишиних  вже  і  машина  була,  і  господарство  розвелося  велике,  що  від  заздрісних  очей  сховалося  за  високою  глухою  огорожею.

     Василиха  була  добра  господиня.  Діти  у  неї  ходили  чисті  і  охайні,  і  вчилися  гарно.  Своїми  знаннями  відрізнялися  від  сільських  дітей,  що  здобували  науку без  батьківської  допомоги.  Коли  там  замордованим  тяжкою  сільською  працею  батькам  було  знайти  час  на  дитячу  науку,  а  Василиха  знаходила.

Свою  дитину  народила  Василиха  через  роки  чотири  по-приїзді.  Це  був  білявий,  синьоокий  хлопчик.  Петрусем  звався.  Прикипіла  до  нього  мати  всією  душею,  всім  серцем.  Коли  дивилася  на  сина,  то  її  холодні  колючі  очі  спалахували  зірками  і  робилася  вона  красунею,  аж  серце  заходилось,  дивлячись  на  неї.

      Одної  днини,  здається  перед   самим  Великоднем  це  було, баби  полоскали  на  річці  білизну,  гомоніли,  передаючи  сільські  новини  одна   одній.  Василиха  полоскала  осторонь  усіх,  а  біля  неї  крутився  Петрусь,  йому  десь  рочка  чотири  тоді  було,  коли  через  городи  притьопав  товстенький  малий  Зайчихин  Сергійко.  Він  на  місяці  два  був  молодший  Петрусика,  а  крупніший  за  нього  і  нагадував  Котигорошка.  Зайчиха,  огрядна  молодиця,  якраз  заходилася  оповідати  якусь  нову  плітку,  побачила  малого  і  рознервувала:  -  А  щоб  ти  луснув!  Ну  нема  мені  спокою!  Чого  ти  сюди  приплентав?  Де  я  тобі  казала  бути? А  ось  тобі,  ось!-  Перетягла  малого  мокрим  шматтям.  Сергійко  ображено  засопів  і  відійшов  аж  до  Василихи.  Петрусик  порпався  іграшковою  лопаткою  в  землі.  Сергійко  присів  біля  нього  і  потягнув  за  лопатку.  Петрусик  схопився  обома  ручатами  і  з  усієї  своєї  малої  сили  тримав  дорогоцінну  іграшку.  Василиха  плескалася  у  воді  і  не  чула  німої  боротьби  дітлахів. Раптом  Сергійко  відпустив  лопатку  і  Петрусик  камінчиком  полетів  у  річку. Якесь  незрозуміле  чуття  штовхнуло  Василиху  блискавкою в  воду.  Вона  того  не  могла  пояснити  ніколи.  Вона  ж  ні  чого  не  бачила,  а  почула  лише  плескіт,  такий  самий,  як  і  перед  тим,  коли  стукотіли  по  воді  тяжким  шматтям  галасливі  господині.  Страх  скував  її  лише  тоді,  коли  вона  пригорнула  до  грудей  перелякане  мокре  дитя. Вона  не  чула  і  не  бачила,  що  робилося  навколо  неї,  не  пам'ятала,  як  дісталася  до  хати.  З  того  часу  цей  страх  за  життя  її  єдиного  сина  ніколи  не  відпускав  її.

Петрусь  ріс  розсудливим,  розумним  хлопчиною.  Вчився  гарно,  а   от  води  від  тоді  боявся.  Річку  обминав.  Намагався       по-можливості   обходити  її,   навіть   до  криниці  бувало  підходив  з  острахом.  Траплялося  треба  було  води  набрати,  а  в  нього  серце  так  починало  калатати,  аж  губи  біліли.  Мати  розуміла  його,  як  ніхто,  і,  як  могла,  намагалася  охоронити  його  від  того.

      На  випускному  всім  класом  зустрічати  світанок  на  річку  зібралися.  Василиха,  як  відрубала:  -  Ніякого  випускного!-

Петро  вже  тоді  закохався  був  у  Вальчину  онуку,  веселу  цокотушку  Мар'янку. Йому  так  хотілося  піти  на  випускний.  Страх  перед  річкою  зникав,  коли  з'являлося  усміхнене  Мар'янчине  личко. І  надії  у  нього  було  на  той  вечір  йой-йой!  Аж  плакати  хотілося  через  ту  мамчину  опіку.  Пішов  і  ліг на  копицю  сіна  і  вдивлявся  в  оксамит  ночі  на  примарливі  відблиски  багаття,  що  відбивалися  у  річці,  яка  за  городами  гадюкою  уповзала  в  ніч. Вслухався  в  веселі  голоси  однокласників  і,  крізь  ті  розсіяні  звуки,  намагався  спіймати  голос  Мар'янки.  Коли  здавалося,  що  чув  його,  серце  солодко  завмирало,  аж  у  скронях  починало  стукати. Голосніше  за  всіх  лунав  голос  Сергія  Зайця.  Петро  знав,  що  Зайцю  теж  подобалась  Мар'янка,  і  ой  як  йому  хотілося  зараз  бути  там  і  не  дати  тому  кремезному  Зайцю  крутитися  біля  Мар'ясі,  так  він  подумки  називав  її.  Вже  кілька  разів  майнула  думка: - Може  піти  городами  на  річку,-  та  нараз  відганяв  те,  бо  більше  ніж   води  боявся  ослухатися  мами.
      В  домі  не  смів  ніхто  суперечити  Василисі,  хоча  вона  ніколи  не  підвищувала  голосу,  та  іноді  навіть  мовчки  могла  подавити  протест, тільки  зиркнувши  своїми  чорними  очима.  Одна  старша  дочка  Тетяна  не  боялася  її.  Вона  давно  вже,  як  і  інші  двоє  дітей,  мала  свою  сім'ю  і  жила  в  місті,  і  тільки  деколи  приїздила  в  гості.
        Після  школи  надумав  Петро  поїхати  вчитися  до  міста, та  Василиха  слухати  не  хотіла.  Тетяна  тоді  втрутилася: - Мамо,  та  що  ви  думаєте  його  біля  своєї  спідниці  прив'язати? Як  не  пустите  вчитися,  то  все  одно  до  армії  мусить  піти. -

Василиха  аж  зблідла: -  Не  піде  він  до  армії!-   Тетянка  розсміялась. -  Ви,  що  його  в  погребі  ховати  будете? І  не  зиркайте  на  мене  так!  У  військкоматі  ніхто  ваших  очей  не  злякається. -   Василиха  опустила  додолу  очі  і  пішла.  Довго  її  не  було  в  хаті, аж  старий  нарешті  відкрив  рота  і  промлямлив:

- Чи  не  сталося  що  з  мамкою  нашою?-

Петрусь  знайшов  Василиху  за  стайнею. Вона  сиділа  на  купі  старих  дощок, вп'явшись в  одну  точку  сухими  широко  розкритими  очима,  й  ворушила  беззвучно  білими  пересохлими  губами.  Серце  йому,  наче  обценьками  стисло.  Він  не  наважився  потривожити  її  й  повернувся  геть.

    Поступати  нікуди  не  став.  Сидів  вдома  і  помагав  старому  та  матері  по  господарству.  І  тільки  по  суботах  та  на  великі  свята  виривався  до  клубу  на  танці.  І  найбільшим  його  щастям  було  проводжати  Мар'янку  додому.  Серце  завмирало  і  тріпотіло,  коли  руки  його,  ніби  випадково  торкалися  шовкового  волосся  дівчини. Ой,  як  йому  хотілося  тоді  цілувати-цілувати,  аж  дух  перетинало!  Та  він  не  наважувався  поцілувати  її,  бо  знав,  що  десь  у  закутку,  як  тінь,  ховається  Василиха.  Часом  сором  і  образа  так  обпікали

йому   серце,  що  хотів  як  найскорше  піти  до  армії. Але  в  армію  його  не  взяли.  Звідкись  баба  Валька  дізналась,  що  Василиха  відкупила  Петруся  від  армії,  віддавши  за  це  бичка  і  свою  найкращу  свиноматку,  та  ще  й  грошей  купу.