Крізь лапате міжлистя волоського горіха, ллються на наше подвір’я золоті променці сонечка, яке
котиться небом, поміж хмарами, мов колобок. «На небі сонце богує», – розказував нам,
похилий від косарської втоми, дідусь. Тепер спить. «Дідусь, втомився і заснув,
а ви пограйтесь в холодочку», – шепоче нам, з розплетеним волоссям, заплакана
мати. «Чому ви, мамо в чорнім і сумні?». «Ідіть, ідіть, пограйтесь, дідусь спить», – шепоче
сумно. А ми з Іванком веселі, отару горіхів випасаєм. Правда, за це дідусь
сварить нас часто: «То гріх, горіхи недоспілі рвати!». Але тепер він спить, а
ми горіхи випасаєм, і оком – зирк! На розчахнутий перелаз, бо все хтось на
подвір’я лізе. І всі вони у чорнім і сумні, а ми з Іванком веселі, байдуже нам
до них. «Бир-бир, овечко бир!» – отару до кошари заганяєм. А з-поза хати:
«стук» та «стук», – вусатий дядько молотком все стука. «Для діда вашого,
хатину, я майструю», – сумно посміхнувся. Хоча і не питали ми нічого. «Ходім,
він бреше!» – потяг мене Іванко за собою. «Яка ж бо то хитина без вікон і, без
дверей?» – нам весело, сміємось. «То ж якась гра, вони теж граються, хоча дорослі» – ми
знов сміємось і біжимо до нашої отари. Поки дідусь ще спить, награємось досхочу.
|