Віро, Віронько, Віруню, оченята милі,
не судилось тобі жити у рідній родині.
Непосиди ноженята, в чім твоя провина,
що не змогли батько й мати зберегти родиу.
Розсудили, роз'єднали сестричок рідненьких,
чом же ніхто не спитає, як болить серденько?
Ніхто Віру не голубить, не читає казки.
Ой, як часто їй бракує маминої ласки.
Між чужими виростає, горнеться пташина,
ніхто в світі не горює, як та сиротина.
***
Вже мачуха з батьком по чварі,
сплять міцно у п'янім угарі.
Не спить тільки дівчинка Віронька,
маленька, серітська голівонька. Немає кому і спитати,
чи їла і де буде спати.
Іде ж бо небога шукати,
притулку в сусідської хати. Під сонечком Віра співає,
утіхи у всьому шукає.
Підходить вечірня година
і сумно зітхає дитина. Як в лузі принишкла пташина,
горює маленька дитина.
Не може діждатись сердечко,
від мачухи тепле словечко. І мріє дитина щоночі,
про мамині лагідні очі,
про теплії руки та речі.
Сон тихо стискає за плечі.
| 
у Вас 
0
